— Ніколи не думала, що скажу це, — промовила Емма, — але дякую пташкам за цього маленького шизоїда.

Верещання в їдальні, здається, стало затихати. Скоро всі згадають про нас та продовжать переслідувати.

— Ми подякуємо йому пізніше, — сказав я, підбіг до стіни та потягнув важіль пожежної сигналізації вниз.

* * *

— Ти перетворив їх на зомбі?

Емма намагалася здаватися сердитою, але ледве стримувалася від сміху. Наразі ми перебували на шкільному подвір’ї, у величезній юрбі щойно евакуйованих школярів.

— Це було просто марнування мертвих котів! — пояснював Єнох. — Вони збиралися нарізати їх скибочками.

— Заради науки, — вставила Бронвін.

— Звісно. — Єнох підняв одночасно обидві руки, показавши по два пальці на кожній та зігнувши їх; вийшли такі свого роду «повітряні» лапки, якими на письмі виділяють якесь слово чи вислів, коли його цитують. — «Наука».

— Узагалі, ви мали ходити по спортмайданчиках, — зауважив я.

— Там ніхто з нами не розмовляв, — сказав Єнох.

— З тобою, ти мав на увазі, — поправила Бронвін. — І йому стало нудно, і він побрів звідти, куди очі дивляться.

— Я відчув запах солодкої-пресолодкої бальзамувальної рідини, який линув крізь відчинене вікно, і нічого не зміг із собою вдіяти…

Я мало не вдавився від сміху.

— На щастя для нас, я дійсно дещо зробила, поки він забавлявся з мертвими тваринками, — сказала Бронвін. — Я поговорила з одним дуже корисним хлопцем, який був у школі, коли у вбиральні сталася пожежа. Він сказав, що там був якийсь гучний звук та яскраве світло, а потім він побачив дівчину, яка бігла коридором, а за нею гналися пара дорослих.

— Як вони виглядали? — запитав я.

— У дівчини була коричнева шкіра та довге темне волосся, а в дорослих була червона від опіків шкіра, а їхній одяг димів, і вони були реально божевільні.

— Вони її схопили? — запитав я.

— Ні. Вона втекла.

— Як її звати? — запитав я.