– Мені здавалося, ти ні з ким не спав.

– Не спав, – підтверджує він.

Заливає.

– Повірити не можу, що ти продовбав наші гроші. Їх Доменіко забрав? – питаю я.

– Так, – говорить він. – Brutto figlio di puttana[149]. Доменіко знайшов їх у мене у квартирі. Після того як я мав швидко вшитися, бо застрелив Динаміт. Він просто зірвав двері з петель. Забрав валізу. Забрав машину. Коли я повернувся по гроші, він уже від’їжджав. Клянуся, якщо я колись знайду того хлопця…

Авжеж. Кому ти розповідаєш?

– Ніно…

– Ні, я тепер Лука. Я змінив ім’я, дістав нові документи.

– Добре. Гаразд. Байдуже.

– Бетто…

– Ні, я тепер Алві.

Щойно це сказавши, я одразу шкодую. Але чорт забирай, мені потрібно було йому розповісти. Я більше ані хвилини не витримала б бути Бет.

Він міцно обіймає мене за талію та притягує до себе. Я набираюся духу, щоб почути його відповідь.

– Алві?

– Так, Алвіна.

– Я вже це знав, ідіотко. Ти думала, я не втямив, що коїться? Ти ніби зовсім інша людина. Нічого подібного до дружини Амброджо. Твоя сестра завжди ненавиділа зброю. А ти… ти просто навіжена.