Лунає музика: УНЦ-УНЦ-УНЦ. Я заплющую очі та просто відчуваю її. Тепер грає «Свідіш Гаус Мафіа». Я починаю відриватися, рухаючись, вигинаючись і похитуючись у такт шаленому басу. Розплющую очі, і чоловік з дредами пропонує мені «косяк». У нього довге біле волосся аж до талії. Він одягнений у помаранчеву гавайську сорочку в яскраво-червоних квітах. Ніно нізащо не вдягнув би нічого такого. Я стискаю цигарочку губами. Гарно, глибоко затягуюсь. Ммм, сканк[147], солодкий і трав’янистий. Я затримую дим у легенях, а потім видихаю. Мить – і він зі свистом сповнює мою голову. Міцна штука. Саме те, що мені потрібно. Молоденька дівчина, що стоїть поруч зі мною, дивиться на шмаль так, ніби теж не відмовилася б затягтися. Але я не збираюся ділитися.

Я підтанцьовую ближче до багаття, шкірою відчуваючи його тепло. Воно хрускає, тріскотить і палає так яскраво. Вогники лижуть мені ноги. Лунає інша музика, з уривчастим ритмом. Щось типу з вісімдесятих. Гарно, мені подобається. «Shut up and Dance» гурту «Вок Зе Мун». Я ще раз затягуюсь.

Я співаю й пурхаю, танцюючи так, ніби ніхто не бачить. Тепер я справді цьому віддаюся, тверкаю й метляю головою, трусячи дупкою, як Бейонсе.

Я озираюся, чи є щось випити, і помічаю кілька відкоркованих пляшок із напоями на розкладному столику. Беру одну та роблю добрий ковток. Мммм, це «Тіа Марія»?

Я кружляю й кружляю колами, мої руки витягнуті над головою, напій розливається та хлюпає мені на одяг, на волосся, на щоку, на обличчя. Хтось хапає мене за руку, і я впускаю пляшку, відчуваючи, як прохолодна рідина ляпає мені на ногу зсередини.

– Гей! Відчепись. – Я підводжу погляд. Це Ніно. – Дай мені спокій. Я кайфувала.

Він тягне мене крізь юрмливий натовп, я невпевнено ступаю по піску.

– Бетто, нам треба йти далі.

«Косяк» уже згас, тож я кидаю його та йду за Ніно з пляжу. Ми плентаємо набережною до причалу з яхтами та човнами.

– Ти б міг розважитися зі мною, – кажу я. Він не відповідає. – То як можна вкрасти човен?

– Так само, як байк чи машину.

– Ти вже його дістав? – питаю я.

Я дивлюся на човни, що гойдаються на воді. Тут є катери різних розмірів. Білі та блискучі, названі дівчачими іменами: «Лола», «Марія», «Есмеральда». Є сотні маленьких яхточок. Я помічаю глянсову супер’яхту, до біса величезну, поки що найбільшу. Типу тих, які російські олігархи купують, щоб справляти враження на повій. Тюнінгована вкрай. Я хочу її.

– Оту. Оту. Отам, – кажу я, тицяючи пальцем.

Ніно проходить повз неї до меншого, старішого, темнішого човна. Це теж непоганий катер, але далеко не такий сяйливий, сколочений із суцільної шліфованої деревини.