Ніно дивиться на мене та хмуриться, його обличчя темне, затінене.

– Ти страшенна ідіотка, – каже він, і сміється, сміється, сміється з мене. Я ніколи не бачила, щоб він так шалено реготав.

– Я нікого не вбивала…

– Ти вже мені розповіла, що вбивала, – говорить він.

– То й що? Хто він узагалі такий був, той хлопець? І якого біса в нього був твій телефон?

– Я заплатив йому, щоб він відвіз телефон до Румунії. Він був зв’язком із румунською мафією.

– Він намагався мене задушити, – кажу я. – Спробував поцупити мою сумку.

Ніно хитає головою.

– Це не було його завданням. Я хотів лише збити тебе зі сліду. Либонь, він вирішив імпровізувати. Ти отримала моє повідомлення?

– Повідомлення? Яке повідомлення? Про новий колір волосся? – Я доїдаю останні чипси та викидаю пакет у море.

– В якому я написав, що ми зможемо працювати разом?

– Так, отримала. І що?

– Я мав перевірити, чи здатна ти на це.

Заливає.

– Хай там як.

Він таке брехло.

– Це небезпечна робота. Не для кожного.