– НІНО. ГЛЯНЬ. ЗМІЯ, – кажу я.

Ніно зупиняється й обертається, потім біжить сходами вниз, до мене.

– Що? Це? Це шланг.

– Ой. А так схоже на змію.

Ми, здається, цілу вічність деремося вгору, доки повітря не розріджується. У мене від нестачі кисню починається гірська хвороба. Груди здимаються, в легенях свист. Я запалюю цигарочку. Чую, як верещать мої м’язи та сухожилки: ЩО ТИ, В БІСА, ПО-ТВОЄМУ, ВИРОБЛЯЄШ? ТИ ВКРАЙ ОТЕТЕРІЛА?

Я відчуваю гострий біль у щиколотці.

– Аааа. Щось мене вгризнуло. Укусило мене, падлюка.

– Що? Де? – каже Ніно.

– Ось. Ось тут. За ногу.

Він повертається та знову біжить до мене, нахиляється, щоб подивитися.

– Ой, ні, почекай. Це жалка кропива.

Він випрямляється.

– Довбана рослина?

– Мені потрібно знайти листок щавлю, – кажу я. – Десь тут він має бути.

– Я ж сказав, щоб ти не галасувала.

Я знову йду за Ніно. Він не надто ласкавий. На мене нападають з усіх боків. Трохи співчуття не завадило б.

Я співаю «Poison» Ріти Ори, просто щоб згаяти час…

– ЧШШШШШШШШШ, – сичить він.