– Я не збираюся тебе зіштовхувати. Якби я хотів тебе вбити, ти була б уже мертва.

Він зітхає та випускає мене.

Я сідаю. Запалюю ще одну цигарку.

– Я втомилася. З мене досить. – Не дозволю йому більше ґвалтувати мені мозок своїми іграми. – Я хочу знати, що відбувається. Хочу знати, де я є.

– Я вже казав тобі. Равелло, – говорить він. Штурхає мене ногою. – Вставай.

– Я не можу. Я здаюся. – Легені в мене розриваються. Серце шалено калатає. Мій одяг змоклий у морській воді та просочений потом. Я лягаю на спину й розглядаю зірки. О, погляньте, це Оріон? – Просто дай мені померти спокійно.

– Якщо хтось тебе побачить, нам гаплик. Ми будемо в усіх телевізійних новинах: найнебезпечніші злочинці в Італії. Убивати поліцейських не слід.

– Ну, в мене ноги зовсім змучилися, – кажу я. – Ця гора щось надто вже крута.

– Minchia. Ворушись, бля.

Він витягає пістолет і приставляє його мені до шиї.

– Ну, не треба аж так.

– Я тобі казав: уставай, – говорить він. Він тягне мене за руку та ставить на ноги.

Я валюся на нього.

– То ти таки викрадаєш мене.

– Ні, не викрадаю.

– То ти мене захищаєш? Як мило. Страшенно романтично.