Цей хлопець. Як тут не матюкатися. Від нього в мене весь терпець уривається. Але Ніно страшенно спокусливий, коли сердиться. І мені таки подобається його великий пістолет.

– Якщо тебе спіймають, то знайдуть і мене. Ти тепер – моя повинність.

Він притискає дуло ззаду до моєї шиї. Я шкірою відчуваю холод металу.

– Рухайся, хай тобі чорт, доки не розвиднилося.

Я відчуваю його руку на своїй талії. Обожнюю, коли Ніно лютує.

– І все ж, куди ми йдемо? – Сподіваюсь, це місце того варте…

– Бачиш отой балкон на пагорбі? З усіма тими білими статуями? Оце туди ми й прямуємо, – говорить він.

* * *

Вілла Чимборне, Равелло, Італія

Я порозтягала всі м’язи на ногах, і, здається, в мене змістився диск, але я зупиняюсь і дивлюся крізь металеві ворота.

– Ого. Що це за місце?

– Це готель, – каже він.

– О Боже мій, він дивовижний, – кажу я, заходячи у ворота.

– Я знаю. Спробуй не висадити його в повітря.

Старовинні ліхтарі осяюють сад золотаво-жовтим світлом. Височіють пальми, і від них на галявину падають химерні тіні. В’ється плющ, вкриваючи стіни. Стоїть старовинна вежа з покришеної цегли, зі сходами, що ведуть до дерев’яних дверей. Я по стежинці йду прекрасним садом, пальцями пестячи м’які, немов напудрені, пелюстки та листя тропічних рослин. Це місце казкове. Нереальне. Тут є фонтан із летючими янголятками. Лілії, троянди та квіти жасмину. У повітрі аромат, солодкий, як різноколірні цукерочки від «Вуліз». На дереві пташка виспівує пісню.

– О, Ніно, я в захваті. Але… чому ми приїхали сюди?

– П’єтро, він тут працює. Старий друг. Без зайвого галасу знайде нам кімнату.

– Ти тут уже бував? – питаю я.