– О Боже мій, ми хоч уже близько? Скільки ще кроків?

– Це просто на верхівці цього пагорба, – говорить він, – і за рогом.

Я однаково більше не можу співати. Мені повітря не вистачає. Тож співаю подумки. Ми ще трохи підіймаємося сходами. Звертаємо за ріг: тіні, демони, земля, дерева, камені та нові сходи.

– То це сюди ми йдемо? – кажу я. – Ми ж у глушині якійсь.

– Так. У тім-то й річ.

Краще б ми залишилися на пляжній вечірці. Ніхто б нас там не знайшов… Узагалі, що ми тут робимо? Висока скеля. Круте урвище. Море б’ється об скелі далеко під нами. Чи він… Він що, зіштовхне мене звідси?

Ніно зупиняється й обертається. Іде до мене. Темно, я не можу розгледіти виразу на його обличчі. Ой, гадство. Що тепер? Він збирається мене вбити? Я знала. Він – диявол.

Я кидаюся на нього. Дістанусь до нього першою. Запобігти простіше, ніж вилікувати.

– ААААРРРРРРРРР.

Заряджу йому коліном по яйцях. Це мій убивчий прийом.

Ніно обхоплює мене за талію.

– Гей! Ти що робиш?

– Нічого. ОЙ. Відчепись.

Він викручує мені руку, заводить її мені за спину.

– Чому ти це зробила? – питає він.

– Не знаю. Я подумала… Подумала.

Я дивлюся униз із краю скелі.