Удалині показався будинок, у всіх вікнах, що були в полі зору, світилося. Вікна нагорі надто добре були затемнені, щоб можна було помітити, світиться всередині чи темно.

— Бачиш кого-небудь?

— Тіло — отам, — Деніел показав у бік надбудови.

— Маємо переконатись, що він дійсно мертвий, — ще лишилось троє чоловіків, розташування яких було невідомим. Чим менше їх ще дихає, то більші в неї шанси.

— Я майже певний, що мертвий. Він схожий на мерця… у кількох місцях, — його голос лунав порожньо.

— Добре.

Вона не бачила нікого біля будинку. Мабуть, вони не настільки дурні, щоб повибігати на вулицю, аби перевірити, що відбувається. Жодних силуетів у вікнах. Певна річ, вони повимикали б світло, якби збиралися стріляти з одного з вікон. Можливо, нагорі… вікна так капітально було замасковано, що навіть вона насилу могла вгадати, де вони. Чи знетямлюючі застережні заходи вимкнено, і хтось спостерігає за ними з темної кімнати?

— Ти можеш розгледіти вікна нагорі?

— Усі ніби запнуті, — відповів Деніел.

— Добре. Починай сповільнюватись. За дві секунди потому, як ми повиходимо, зупиняйся і будь готовий стріляти.

Він хитнув головою:

— Зрозуміло.

— Ейнштейне, ходи сюди. Будь напоготові.

Деніел поставив машину під таким кутом, щоб із вікна її було видно з його боку. Вона сподівалась, що її не помітять у пітьмі з іншого боку авто.

Відчинивши дверцята, Алекс вислизнула на траву, що поволі колихалась. Вона намагалася відтворити рухи, які бачила в сотні фільмів: спустившись на коліна, перекотилася на бік, а Ейнштейн перескочив через неї. Вона була переконана, що схибила, але наскільки схибила — і гадки не матиме, допоки «Виживання» не вивітриться.

Вона забула сказати Деніелу, щоб зачинив двері й усе позакривав, утім, це саме підказує здоровий глузд, а він сьогодні ніби швидко міркує. Можливо, знову генетика зіграла роль — він був створений для таких ситуацій, як і його брат. Хай там як, а якщо хтось надумає залізти в машину, на нього вже чекатиме Хан. Вона намагалась уявити, як воно, коли хтось, за ким уже й так женеться дюжина бійцівських собак, на узвишші в пітьмі зустрічається ніс до носа з Ханом. Таке обов’язково вплине на прицільність нападника та час, що потрібен йому на те, аби зреагувати.

Навіть попри те, що вона вдягла рукавички, повзання по гравію було б виснажливим, якби вона не підвелася. Коли вона поспіхом бігла від джипа, почула, як стрімко мчать лапи її зграї у сухих кущах — не лише Ейнштейн, а й дюжини тих собак, які вижили. У неї ще ніколи не було такої підтримки. Снайперу нагорі було б важко відокремити її від зграї.