— Боляче?

— Усе гаразд.

— Ти ніколи не втомлюєшся бути сильною?

Вона закотила очі.

— Біль можна терпіти, дякую.

Він відхилився, щоб глянути збоку на свою роботу.

— Незграбно, — мовив він їй. — Тобі слід було б пошкодувати життя вищого керівництва.

Забравши в нього клей, вона закрутила кришечку — не хотіла, щоб клей висох. Хтозна, як скоро він, можливо, знову їй знадобиться з огляду на те, якою є ця подорож.

— Я впевнена, що це зарадить, — мовила. — Тільки потримай трохи довше.

— Алекс, я вибачаюсь за те, що щойно сталось, — говорив він тихо й вибачливо.

Вона так хотіла повернутись і глянути йому просто у вічі.

— Не знаю, що то було, — вів він далі. — Повірити не можу, що я поводився з тобою так грубо.

— Я не надто добирала слова.

— Я не поранений, — відповів він кисло, — на мені ані подряпини, як ти сама казала.

— Гадаю, зараз це вже не зовсім правда, — мовила вона до нього, проводячи пальцями по його грудях.

Вона відчувала на дотик сліди, які залишили її нігті. Він зробив різкий вдих, вони обоє згадали одну й ту саму мить, і у неї стиснулось у животі.

Вона намагалась відвернутись, але він тримав її обличчя непорушно.

— Стривай, — застеріг.

Вони непорушно сиділи в наелектризовній тиші, а вона тим часом подумки двічі полічила до шістдесяти.

— Висохнув, — наполягала вона.