— Ти так і не розповіла, що сталось у будинку, — зазначив він.

— Ти не хочеш знати.

— Можливо, усе ж таки хочу.

— Добре. Я не хочу, щоб ти знав.

Деніел узяв у неї з рук аптечку, сівши по-турецькому, поставив «аптечку» між ними. Важко зітхнувши, вона сіла за його прикладом, підставляючи лівий бік обличчя.

Поволі він почав розмотувати бинт.

— Можеш швидше? — мовила вона до нього.

— Я зроблю по-моєму.

Поки він розмотував, вони сиділи в тиші. Сидячи непорушно, вона відчула, як її тіло нагадує їй, наскільки вона виснажена.

— Чому ти не хочеш, щоб я знав? — спитав він, прикладаючи змочену ліками серветку до її шкіри. — Гадаєш, я не впораюсь?

— Ні, я просто…

— Що?

— Твій погляд, коли ти на мене зараз дивишся. Я не хочу, щоб він змінювався.

Кутиком ока вона помітила, як він усміхається.

— Про це не варто турбуватись.

У відповідь вона знизала плечима.

— Що мені з цим робити? — спитав він, добуваючи з «аптечки» суперклей.

— Зліпи краї рани докупи, зверху нанеси смужку клею і тримай, поки клей висохне.

— Хвилинку.

Вона стрималась, щоб не сіпнутись, коли він упевнено притиснув пучки до її шкіри. Знайомий запах клею сповнив простір між ними.