— Обіцяю, — хрипко мовила вона. — Не піду.

Їхні губи зімкнулися знову, вона відчувала, як колотиться його серце у скороченому ритмі близько до її серця, поряд під їхньою шкірою, бо його тіло було відображенням її тіла.

Пронизливий телефонний дзвінок пролунав поміж нижчих звуків — суголосного серцебиття та засапаного дихання, — змусивши її відштовхнути його у геть іншому різновиді паніки.

Він раз швидко струснув головою, не розплющуючи очей, немов згадував, де він.

Вона підвелася, щоб глянути, звідки звук.

— Збагнув, — мовив Деніел, засапано, він саме опустив руку в кишеню джинсів, коли телефон знову задзеленчав.

Поглянувши на номер, натиснув великим пальцем «Прийняти». А лівою рукою знову пригорнув її до грудей.

— Кев? — відповів Деніел між зітханнями.

— Денні — агов, ви в безпеці, народ?

— Еге.

— Що робите?

— Намагаємось трохи поспати.

— А видається, що марафон біжиш.

— Мене налякав телефонний дзвінок. Трохи розхитані нерви, розумієш, — він так легко обманював, що вона ледве стрималась, щоб не всміхнутись попри бурю всередині неї.

— А, еге. Даруй. Дай поговорити з Олеандр.

— Тобто Алекс?

— Та хоч як. Дай їй слухавку.

Вона намагалась уповільнити дихання, щоб голос лунав як зазвичай.

— Слухаю!

— Що? І не кажи, що тебе теж телефон злякав.