Вал знову повернулася, щоб за ним спостерігати, а у Алекс раптом прокинулась потреба відвернути її увагу.

— Чудова в тебе квартира.

— Так, чудова, правда? Мені друг її подарував.

— О, і він часто тут ночує?

Скільки ще людей знатимуть про них? Вона вже й так необачно напрочуд відвертою була з цією дивачкою. Їй це, безперечно, обернеться лихом.

— Ні, ні. Ми із Зангом порвали сто років тому. Він був занадто нудним.

— І він дозволив тобі квартиру собі залишити?

Вал здивовано витріщилась на Алекс.

— Дозволив мені? Що ж це за подарунок, коли документи не на твоє ім’я?

— Слушно, — хутко погодилась Алекс.

— А що ти там казала про те, що приспиш Кевіна?

— О, можна я розповім цю пригоду? — втрутився Деніел. — Моя найулюбленіша.

Деніел спеціально розтягував розповідь, розігруючи її, щоб вона сміялась та воркотала. Він наділив Алекс більшим контролем, ніж то було насправді, і вигадав уривки, під час яких він був непритомним. Тож вона мала визнати, що так цей випадок здавався цікавішим. Тепер враження Вал про Алекс було на сто вісімдесят градусів протилежним тому, яке вона мала під час їхньої першої зустрічі.

Вечеря була готова, і Алекс забула про решту. Вона вже давно не ласувала червоним м’ясом, тож її м’ясоїдний інстинкт узяв гору. Коли вона вгамувалась, то помітила, що Вал знову спостерігає за нею: Алекс цілком поглинула її увагу.

Вона глянула вниз — Деніел теж подав Вал тарелю, але вона з’їла лише кілька шматочків свого стейка.

— Ти завжди стільки їси? — спитала Вал.

— Мабуть, коли є така можливість. А коли готує Деніел — то завжди.

Вал примружила очі: — Закладаюсь, ти й грама не набираєш, адже так?

— Гадки не маю. Мабуть, часом треба, так?

— А в тебе ваги хоч є? — допитувалась Вал.