Гарпер узяла Джеймі за простягнуту руку, а тоді завагалася. Полотняна торба з запасами була затиснута під лавою, на якій вона сиділа, і поміж інших речей у ній лежали цигарки, ром, розчинна кава і чай. Те, що належало їй, було вже спільним, згідно з давніми табірними правилами, — та тепер вона сама собі складала правила. Якщо випивка й цигарки допоможуть вивідати таємниці Пожежника, то табір може обійтися і без них.

Гарпер засунула руку під сидіння і витягла з торби аптечку першої допомоги. Вона підвелася, залишивши решту на місці.

Вона глянула повз Джеймі, сподіваючись зловити погляд Еллі, та дівчина вже звелася на ноги й розвернулася до них спиною. Вона вся тремтіла. «Від люті, — подумала Гарпер, — не від холоду». Через плече дівчина тримала гвинтівку. Як і Джеймі.

— Еллі, мені шкода, що я не повернулася раніше. Я розумію, що ти зла на мене. Якщо в тебе виникли неприємності, я поговорю з Беном, чи з Керол, чи з ким там ще, і поясню їм, що твоєї провини в цьому немає. Але, як на мене, проблем через це в тебе бути не повинно. Я сказала, що відлучуся, щоб перевірити стан Пожежника, і повернуся. Так я і вчинила. Більш-менш.

— А про той епізод, де ви попрямували додому, ви, сестро, забули? — запитала Джеймі.

Отже, їм було відомо, що вона дісталася острова Пожежника обхідним шляхом. Вона трималася поблизу узлісся, коли покидала табір, але один раз усе-таки озирнулася, загадавшись, чи не вдивляється в неї з церковної вежі Майкл. Від ока в дзвіниці нікому не сховатись.

— У лазареті бракувало деяких вкрай необхідних запасів. На щастя, я знала, що зможу дістати необхідне у власному підвалі.

Дівчата виструнчилися по обидва боки від неї. Гарпер на думку спав поліцейський ескорт, який веде ув’язненого до суду.

— Вам неабияк пощастило. А знаєте, що ще було чистим везінням? Те, що вас не забили до смерті більярдними киями. Вважайте, нам теж пощастило. Пощастило, що вони не пішли за вашими слідами у ліс, а тоді аж до самого табору. Йой, атож. Ми їх бачили. Кремаційний загін, який нагодився відразу ж, як ви зайшли до будинку. Рушниці мали ми обидві, та Еллі сказала, що застрелити вас доведеться мені. Її жахала сама лише думка. Ми ховалися в лісі, спостерігаючи, аж поки не посутеніло. Тоді вже чекати стало безглуздо.

Гарпер разом зі своїми конвойними вийшла з-під сосняку і порівнялася з футбольним полем: вкрите снігом, воно мріяло під місячним сяйвом. Гарпер ніяк не могла розібрати, що спричиняє ниючий біль у животі — напруга, чи, може, дитя, яке стукалося п’ятою.

— Еллі, — промовила до дівчини Гарпер. — Вибач, що налякала. Даремно я змусила тебе пройти через це. Але ти повинна зрозуміти: я навіть у своїх думках не можу відправити замість себе дитину, коли можу щось зробити сама. А ти ж дитина. Усі ви, Пильнувальники, ще діти.