Він поставив миску з вівсянкою на підлогу.

— Це було гидко. Наче пасту жувати. Мені б ліпше жилося, якби я жуків з-під каміння собі шкрябав. Є в тій твоїй торбі щось зі знеболювального? Треба щось потужне, щоб вирубати мене. Останні три дні я не спав довше десяти хвилин поспіль.

Вона підвелася й почала копирсатися у полотняній торбині, що стояла на підлозі. Звідти видобула два слизькі пластикові мішечки «Адвілу».

— Усе, чим я можу зарадити. Треба чекати щонайменше шість годин, перш ніж приймати знову...

— Іменем святого піхвонаштрикувача, що це ще таке? — прокричав він. — «Адвіл»? Просто «Адвіл»? Ніяка ти не медсестра. Ти справжнісінький кат.

— Я у відчаї, містере Руквуд. Бачиш отой малий пакет для покупок? У ньому аптечка першої допомоги. А там — більш аніж половина всіх медичних препаратів, які я маю для догляду за ста п’ятдесятьма людьми, враховуючи коматозного пацієнта похилого віку, в чиєму черепі просвердлено діру з чверть дюйма.

Він подивився на неї виснаженим, змученим поглядом.

— Тобі потрібні препарати та інше.

— Ти собі навіть не уявляєш. Пластир. Морфін. Антибіотики. Бісова купа пов’язок проти опіків другого ступеня. Антигістамінні. Кардіодефібрилятор. У Норми Гілд ревматоїдний артрит, тож холодного ранку вона заледве може руки розігнути. Їй потрібен «Плаквеніл»[95]. Майкл діабетик, і за десять днів інсуліну для нього вже не стане. У Нельсона Гайнріха високий тиск, тож...

— Так, так, гаразд. Я зрозумів. Хтось має грабонути аптеку.

— Хтось має грабонути карету швидкої.

— Так, гадаю, це б зарадило, правда ж? — він обережно торкнувся свого боку. — Мені потрібно чотири-пять днів, і тоді я буду готовий. Ні, краще вже тиждень. Усе ниє, і я надто виснажений, щоб негайно ж узятися до справи.

— Ти будеш не в стані кудись іти ще два-чотири тижні. А в теперішньому стані — сумніваюся, що зможеш дійти кудись далі каплиці.

— Ох, та я і не піду. Я пошлю Фенікса. Тепер послухай. Там будинок...

— Як це, фенікса пошлю? — запитуючи, Гарпер пригадала Марті, приятеля Мальборо-Мена, який щось про це белькотів: «Сучий велетенський вогненний птах, з розмахом крил у тридцять футів, спікірував і бомбанув по них. Підлетів так близько, що мішки з піском спалахнули вогнем!»

— О, та то один з моїх маленьких фокусів. Трохи феєрверків, щоб вразити тубільців, і, на щастя, дещо таке, що мені вдається робити дистанційно. Ти та кілька надійних помічників маєте знайти бічну вуличку, подалі від табору. Верден-авеню згодиться, це навпроти кладовища, і так вже склалося, що мені відомо, що десятий номер там вільний. Припаркуєтеся на під’їзній доріжці і...