Спочатку закидати трупи в кузов вантажівки було доволі легко, однак уже невдовзі нам з Маццом довелося залазити всередину, щоб совати їх та звільняти більше місця. У таку холоднечу трупи вже починали дубіти. Як не дивно, це нагадувало розчищання лісу від сухої деревини. Я перевернув Джуно Ґомеса, який помер з розтуленим ротом, наче хотів про щось запитати. Може, хотів поцікавитися, що в Конкорді подавали на сніданок, — на цих словах Ґілберт Клайн розсміявся, коротким різким смішком, надто деренчливим, щоб бути схлипом. — Ми поскладали у вантажівку вже десь трупів із сорок, коли Мацц схопив мене за лікоть і потягнув за собою додолу. Він накрив нас тілом Джуно. Ось так просто. Без жодних обговорень. Наче ми так і планували. У мене навіть жодних задніх думок не виникло.

Ну, не знаю, чи було там взагалі про що думати. Охоронці тоді вважали, що ми здорові, і їм би навряд чи вклалося в голові, що двоє здорових мужиків попхаються в купу інфікованих трупів. Та й не сказати б, що залишатися було безпечніше. Так чи інакше, нас би рано чи пізно однаково розстріляли. Постріляли б і переконали себе, що то було правильне рішення, що врятували нас від голоду, чи згоряння живцем, чи ще чогось. Ті, хто головує, завжди можуть виправдати жахливі вчинки прагненням до вищого блага. Трошки різанини тут, трошки катування там. Стає цілком морально робити те, що було би аморальним, якби це втнув звичайний смертний.

Хай там як, а розповідати лишилося небагато. Ми ховалися під тілами, поки решта в’язнів продовжували закидати трупи в кузов. Здавалося, нашої відсутності ніхто не помітив. Тоді, коли всі вже майже скінчили, я почув, як хтось застрибнув у вантажівку і почав роздивлятися довкола. Каблуки чоботів брязкали об метал. Трупи не до кінця прикривали нас, і я міг трохи бачити крізь них, аж раптом угледів Девона з тією його планшеткою, і хай мене грім поб’є, якщо він не витріщався прямісінько на мене. Ми дивилися один на одного протягом найдовшої секунди за всю писану історію світу. Тоді він кивнув, ледь помітно. Виліз із кузова й грюкнув відкидним бортом, зачиняючи, а потім вантажівка завелася. Один з охоронців гукнув до Девона, запитати, чи всі в’язні на місці, на що Девон відповів ствердно. Він збрехав заради нас. Знав, що ми у вантажівці, і все одно збрехав, щоб ми могли вислизнути. Колись усе це скінчиться, і я збираюся знайти того хлопця, щоб купити йому пива. Хто-хто, а він його вже точно заслужив.

Вогонь посвистував і клекотав.

— А тоді? — запитала Керол.

— Водій увімкнув першу передачу й покотив геть звідти. Десь за півгодини ми заїхали на великий паркувальний майданчик у Портсмуті, де тоді палили тіла. Мацц і я вибралися з вантажівки непоміченими, але змогли дістатися хіба до канави на краю ставка. А тоді застрягли. Не могли перебратись ані через ставок, ані через парковку. Не знаю, що сталося б, якби не нагодився Пожежник. Гадаю, ми або замерзли б до смерті, або, може, здалися і були розстріляні. Сподіваюся, у мене ще буде нагода йому подякувати. Певно, це неабияка радість мати його на своєму боці. Мало не шкода тих, хто зважиться виступити проти нього.