Гарпер не знайшла, що на це відповісти. Уся ця розмова її бентежила, бо була сповнена натяків, яких вона до кінця не розуміла, та підтексту, який не дуже їй подобався.

— Бене, я хотіла б обговорити з тобою план, — сказала Керол. — Хочу знати все. Кого ти візьмеш із собою. Який вигляд має ця Верден-авеню. Усе. Сестро... — вона окинула поглядом Гарпер. — Я сподіваюся, дорогу назад до лазарету ти відшукаєш.

Гарпер здивувало, що вони отак відпустять її без нагляду. До певної міри вона вважала себе так само ув’язненою, як і Ґілберт Клайн, хіба що камеру мала охайнішу. До Будинку з чорною зорею її привели під конвоєм, тому назад вона очікувала піти так само.

У душі Гарпер поривалася ступити за двері негайно ж, поки Керол не передумала й не вирішила відправити її назад з Бові чи з кимось із Пильнувальників, які стовбичили надворі. Вона вже подумки спланувала скромний обхідний шлях дорогою до лазарету. Утім, Гарпер змусила себе зачекати, перебираючи чорні ґудзики свого пальта. Залишалося, зрештою, ще одне незакрите питання.

— Керол... я сподівалася, ми зможемо поговорити про Еллі. Вона цілими днями ходить з тим каменем у роті, бо вірить, що їй є що спокутувати. Я гадаю, що частково вона чинить так, бо рівняється на тебе. Хоче справити на тебе враження. Хоче, щоб усі знали, яка вона віддана табору. Ти можеш змусити її припинити це?

— Ні, — відповіла Керол. — Проте ти можеш.

— Ну звісно ж, ти можеш її спинити. Скажи, що вона вже достатньо себе покарала. Ти її тітка, і вона тебе любить. Напевно послухається тебе. Ти — практично все, що в неї лишилося. Ти за неї відповідаєш. Ти просто мусиш втрутитися, поки вона не впала від знесилення.

— Але ми всі відповідальні одне перед одним, — відказала Керол, і її обличчя набуло виразу безумної безтурботності. — Ми картковий будинок. Якщо бодай одна картка перестане підтримувати свою частку ваги, весь табір завалиться. Ось що Еллі намагається тобі донести. Вона носить твій камінь у роті. Лише ти можеш його забрати.

— Вона дитина й поводиться відповідно. Бути дорослою — це твоя робота.

— Моя робота — доглядати за ста п’ятдесятьма зневіреними людьми. Тримати їх у безпеці. Не дати їм згоріти живцем. Я теж свого роду медсестра. На мені обов’язок захистити цей табір від вірусу відчаю та егоїзму. Захистити нас від таємниць, які можуть бути подібними до раку. Від невірності та недружності, що ширяться, наче лихоманка. — Говорячи, вона випросталася у кріслі; у її вологих очах блищало нездорове жевриво. — Відтоді, як мій батько занедужав, я намагаюся бути тою, хто потрібен цим людям. На кого вони заслуговують. Мій батько бажав, щоб табір Віндем був гарним місцем для людей, яким більше нема куди податися. Це все, чого хочу я. Лише щоб це було гарне місце... і найкращим воно стає, коли ми приглядаємо одне за одним. Мій батько теж так думав. — Вона зчепила руки, а потім затисла їх між колін. — Ми сильніші, коли разом, Гарпер. І якщо ти не з нами, то ти сама-самісінька. А в такі часи бути самотньою — то кепський вибір.