Подібне було і в інших камерах. Не знаю, чи всі вже мали ту болячку в січні, та на Новий рік кількість заражених перевалила за половину. Комусь вдавалося її приховувати. Комусь ні. За деякий час копи вже про все довідалися. Це стало зрозуміло з того, як вони приносили їжу в довгих, по лікоть, рукавицях та поліцейських шоломах, якби раптом комусь закортіло плюнути в них. Це було написано на їхніх переляканих обличчях, схованих за лицьовими щитками.

Отже, одного ранку Міллер спустився до нас із дюжиною копів; усі були одягнуті у спецспорядження й мали при собі щити. Міллер оголосив, що має добрі новини. Сказав, що надворі на нас чекає транспорт. Мовляв, кожен заражений драконячою лускою має право бути доставленим до табору в Конкорді, де буде забезпечений найкращим наявним лікуванням і гарантованим триразовим харчуванням. З папірця Міллер прочитав, що того вечора в меню входитиме шинка та ананаси, плов і приготована на пару морква. Жодного пива, натомість — холодне незбиране молоко. Камери відчинилися, і Міллер наказав усім з драконячою лускою повиходити. Першим за ґрати ступив чорний хлопчина, коротун, у якого луска мереживною смужкою збігала до лівої щоки. Це нагадувало татуювання у вигляді папороті. Більшості таланило, і луска не виступила в них на обличчі, певно, тому, я так собі думаю, він і вирішив, що немає сенсу її приховувати. Після нього вийшов інший хлопець, тоді ще кілька, а тоді декілька хлопців, про яких я навіть не здогадувався, що в них теж луска. Вже невдовзі півблоку висипало в коридор між камерами. Я й собі збирався виходити. Мене полонила обіцянка холодного молока. Ви б знали, як це — випити скляночку холодного незбираного молока, коли вже вічність його не куштував. У мене від самих думок про це в горлі защеміло. Я вже навіть зробив крок уперед, та Мацц ухопив мене за руку й ледь помітно захитав головою. Тож я лишився.

Втім, більшість хлопців з нашої камери таки пішли. Один парубок, який був там з нами, Джуно Ґомес, розгублено подивився на мене і пробурмотів: «Коли завтра їстиму сніданок, то думатиму про тебе». — Ґілберт підніс склянку до рота і лише потім згадав, що вона порожня. Гарпер запропонувала йому принести ще води, та він заперечно похитав головою.

— Що ж трапилося? — запитала Керол.

— Настільки очевидно, що вони ніколи так і не отримали свою шинку та плов? Певно, що так. Вони повели їх нагору й розстріляли всіх у дворі. Від гуркоту рушниць затремтіли стіни, вони гриміли десь близько півхвилини. То були не пістолети. Ми чули черги автоматичного вогню. Мені здавалося, це ніколи не скінчиться. Не чутно було більш нічого: ані зойків, ані криків... лише тріскотіння гвинтівок, наче хтось згодовував дровиняки в подрібнювач.