— Якого хріна? — приглушеним голосом промовив він. Гарпер здалося, що цю фразу він транслювати не повинен був.

Раптом вулицю залило світло, неначе якимось неймовірним чином у небо вистрибнуло сонце. Запалахкотів сніп золотистого світла, осяюючи дорогу з досконалою полуденною ясністю. Чи майже досконалою. Це невидиме сонце рухалося, прямуючи одразу над провулком. Спекотний літній буревій промчав уздовж дороги, розгойдавши автівки і наповнивши повітря запахом Четвертого липня: сумішшю вишневих бомб, багать і розпеченого асфальту. Тоді він враз стих, і темрява знову опустилася на Верден-авеню.

— Хто мені скаже, що це за херня така була? — нервово посміхнувшись, протягнув Мальборо-Мен. — Хтось по нас сигнальною ракетою стрельнув?

Світло вже наростало знову: палахкотливе бронзове жевріння, від якого прожектор на даху фургона став таким же непотрібним, як і ліхтарик опівдні в липні. Гарпер звелася на коліно й розвернула голову, щоб глянути понад дахом «челенджера»... саме вчасно, аби побачити сльозину полум’я, завбільшки з приватний літак, яка мчала з нічного неба прямо на них.

5

5

Спершу світло було таким сліпучо-яскравим, що Гарпер геть не могла розібрати рис того, що ринуло до них з неба. То був лише згусток червоного сяйва, який рвучко прямував додолу, наміряючись приземлитися десь між фургоном «WKLL» та «доджем».

На висоті тридцяти футів від дороги, ні на мить не спиняючись, вогненна куля розгорнулася — й назовні, випроставши крила, виринуло палаюче страхітливе птаховисько. Розжарене повітря довкола птаха тремтіло в мареві; Гарпер дивилася на нього крізь пелену сліз. Вона стояла вражена, серце їй переповнювали захват і жах. Ті, кому випало побачити, як над Хіросімою здіймається ядерний гриб, почувалися, мабуть, так само. Розмах палаючих крил істоти становив двадцять чотири фути. Розтуливши дзьоба, птах завиграшки проковтнув би дитину. З його хвоста сипалися блакитні й зелені полум’яні пір’їни, кожна завдовжки в цілий ярд. Чудовисько не видавало жодного звуку, окрім гулкого реву, який нагадував Гарпер звук потяга, що мчить тунелем метро.

Час застиг. Птах завис менш ніж за дюжину футів від дороги. Асфальт попід ним почав димітися й смердіти. Кожне вікно на вулиці віддзеркалювало палахкотливе сяйво Фенікса.

Тоді він рушив, а за ним і Гарпер.

Птах змахнув крилами, сповнивши повітря палом, наче хтось розчахнув заслінку на велетенському горнилі. Стрімкий потік хімічного жару пронісся вулицею, від його буремного пориву загойдався «додж челенджер». Гарпер поволі повзла до пасажирських дверцят.