— Ага. Мене цікавив зап’ясток.

— Ой. Угу. Таки сильно болить. Це нормально?

— Потому як ти вже вдруге вивихнув це зап’ястя? Так.

Здоровою рукою Джон торкнувся її долоні, переплітаючи їхні пальці. Його погляд був спрямований через усю кімнату до печі, заслінка якої була трохи відчинена, відкриваючи миготливий квадратик жовтого полум’я.

— Мені навіть трошки неприємно отак добре почуватися, — сказав Джон.

— Ми просто обіймаємося. Навіть не роздягнуті.

— Не треба було тебе цілувати надворі.

— Ми були п’яні. Дуркували трохи.

— Я досі її кохаю, Гарпер.

— Усе гаразд, Джоне. Між нами нічого такого нема.

— От і ні. Для мене — є.

— Добре. Для мене це теж дещо важить. Але нам не обов’язково робити щось таке, за що тебе гризтиме совість. Тебе ніхто не обіймав ще відтоді, як померла Сара, а людям це потрібно. Потрібна близькість.

Дрова в багатті посвистували й хрускотіли.

— Тільки вона не мертва. Вона не жива, але водночас і не померла. Вона... застрягла.

— Знаю.

Пожежник повернув голову, щоб глянути на Гарпер. На худорлявому обличчі відбилися тривога й здивування.

— Вже якийсь час знаю, — відказала Гарпер. — Побачила її одного разу. У вогні. Я знаю, що там у печі щось є, і ти підтримуєш йому життя. Тільки що б то не було, це не людина. Не може бути людиною. Полум’я не має свідомості.