Зрештою, я таки знайшов у собі сили зіп’ятися на ноги, хоч коліна й досі тремтіли. Хитаючись, я побрів назад у будиночок. Язик неначе до піднебіння приріс, тож довелося випити склянку води — лише після цього до мене повернулася мова. Я ніжно розбудив Сару, сказавши, що маю їй дещо показати, але боятися немає чого. Сказав, що річ у Ніку, але з ним самим усе гаразд. Однак їй обов’язково треба побачити, що він виробляє. Тож я вивів її надвір.

Коли вона побачила вогонь, який бив струменем з човна, то й сама почала осідати на землю. Мені довелося взяти її під руку, аби вона не впала. Утім, кричати й гукати його вона не стала. Дозволила вести її, повірила, що приводу для паніки немає.

Ми стали над ним і майже п’ять хвилин дивились, як він бавиться з вогнем, а тоді Сара не витримала і впала навколішки, потягнувшись до човна, щоб торкнутися малого. Вона погладила рукою Нікове волосся, і він одразу ж виринув з трансу, в якому перебував, ще кілька секунд по тому кашляючи чорним димом і заспано кліпаючи очима. Він підскочив на планшир, присоромлений, наче ми його зловили за читанням дівчачого журналу.

Сара, здригаючись усім тілом, спустилася в човен і схопила Ніка в обійми. Я поліз слідом. Отак ми і просиділи досить довго, не зронивши ні слова. Хлопчик сказав матері, що ні, він не постраждав, йому зовсім від цього не боляче. Розповів, що вже якийсь час таке виробляє, і боляче не було ніколи. Сказав, що завше робив це в човні, мовляв, гойдання на брижах якось допомагало налаштуватися. Нік почав перелічувати свої численні досягнення: міг дихати димом, дмухав струменями вогню, вмів запалити руку, наче той смолоскип. Розповідав, що навчився створювати з вогню маленьких горобців, яких посилав ширяти. Часом йому здавалося, що він ширяє разом з ними, а часом — що він і сам вогненний горобець. Я попросив його показати нам, але він відповів, що не може отак одразу. З його слів, по тому як ти гориш, іноді потрібен час, щоб відновити сили. Нік казав, що після пускання горобців — так він це назвав мовою жестів — часом було важко зігрітися, він тремтів, і почуття було таке, наче він застудився.

Мені кортіло дізнатися, як у нього це виходить. Нік, як міг, намагався пояснити, але він лише маленький хлопчик, тому витягли ми з нього вкрай мало, принаймні того дня. Казав, що можна укласти драконячу луску до сну, гойдаючи її і наспівуючи їй, наче маляті. От тільки Нік глухий, і жодного уявлення про те, що таке спів, не має. Він розповів нам, що уявляв музику як хвилю чи подих: щось таке, що накочує і відступає, немов керуючись заспокійливими ритмом. Мовляв, щойно йому вдавалося створити той потік у думках, як драконяча луска охоче витворювала будь-які мари, які він тільки собі уявляв. Прикликала вогненні кільця, чи полум’яних горобців, чи будь-що інше йому до душі. Я відповів, що геть не розумію, і запитав, чи міг би він мені це показати. Хлопчик зиркнув на матір, Сара кивнула і сказала, що все гаразд, йому можна спробувати навчити цього й мене... але якщо тільки комусь із нас буде завдано шкоду, негайно припинити.