— Ні, Джоне. Ні. Я поцілувала тебе, бо хотіла цього.

— Ти хоч знаєш, що сталося, коли одній дамі закортіло діставати вогняних кроликів з капелюха?

— Знаю.

— А от і ні. Навіть гадки не маєш. Вона обернулася на попіл, — промовляючи до неї, Пожежник, затинаючись, відступав усе далі назад.

— Я знаю, що вона померла. І що то було жахливо.

— Замовкни. Нічого ти не знаєш. Тільки те, що я маю дещо потрібне тобі, і ти на все підеш, аби це здобути: напоїш мене, вертітимеш хвостом, трахнеш, якщо доведеться.

— Ні, — заперечувала Гарпер. Вона почувалася так, наче втрапила в чагарник кропиви. Їй ніяк не вдавалося вивільнитися, і кожен наступний крок лише заводив далі в пекучі зарості. — Джоне. Благаю.

— Ти не знаєш, що з нею сталося. Що досі відбувається. Поняття зеленого не маєш про нас, — він пожбурив лук з даху, і тієї ж миті Гарпер зрозуміла, що Пожежник стоїть на покрівлі власної хижі. Джон відступив від неї ще на крок.

— Забирайся від мене. І ніколи більше не роби того, що оце щойно втнула, — він виставив руки вперед. Золотаве світло пульсувало в його драконячій лусці. Долоні перетворилися на дві неглибокі посудини, в яких вирувало полум’я. — Хіба що тобі кортить палати вічно.

— Джоне, стій, не рухайся. Стій, де стоїш, і...

Але Пожежник не зважав. Розвівши руки, він ступив ще крок назад. За спиною в нього, від боків і аж до кінчиків пальців, розправилися крила зі сліпучого вогню. З ніздрів порснув чорний дим.

— Хіба що тобі кортить опинитися в пеклі до кінця своїх днів, — промовив він. — Як-от я-я-йах-йах...

Очі в нього розширилися від несподіванки. Він несамовито замахав руками, намагаючись відновити рівновагу, викрешуючи в повітрі вогняні обручі. Права нога ковзнула, він заточився на одне коліно, смикнувся і вхопився за траву. На якусь коротку мить нерухомо закляк під чудернацьким кутом. Довга цупка трава почала блякнути, обертаючи на тонкі мідяні ниточки, а тоді спалахнула йому в руці.

— Джоне! — закричала Гарпер.