20

20

Гарпер скоса позирнула на Ніка. Він вмостився в ногах її розкладачки, зіпершись підборіддям на руки, і спостерігав за дідусем. На обличчі — ані тіні стурбованості. У кімнаті було досить темно, лише слабенький вогник свічки випромінював мляве світло, і Гарпер підозрювала, що Нік жодної гадки не мав, що саме їй тільки-но розповів Отець Сторі. Вона нагадала собі, що по губах Нік читає кепсько навіть за найкращого освітлення.

— Звідки ви це знаєте? — запитала вона.

— Керол мені сама розповіла. Ви, можливо, пригадуєте, що останнього разу, як говорив до пастви, я вів мову про те, що нам варто знайти у своїх серцях прощення до злодійки. Пізніше, коли ми з Керол зосталися наодинці, то посварилися через це. Вона заявила, що я слабкий, що люди покинуть табір, якщо ми не виявимо силу. Закинула мені, що я мав навести як приклад Гарольда Кросса. Я відзначив, що з Гарольда вийшов жахливий приклад і що її це неабияк тішило, я певен. Я сказав це зопалу й перебільшував, але вона раптом збентежилась і мляво промовила: «То ти знаєш». З відчуттям, що всередині все холоне, я спитав: «Що ти маєш на увазі?» А вона відповіла: «Що я використала його, щоб мати наочний приклад».

Звісно ж, я говорив про те, що свавілля Гарольда привело його до смерті, але Керол неправильно мене зрозуміла і подумала, що я мав на увазі її причетність до тих подій. Вона зізналася, що саме вона викликала кремаційний загін. Що якби не зробила цього, Гарольда рано чи пізно і так упіймали б, та тільки тоді поряд не було б нікого, хто завадив би йому потрапити в полон живим. Казала, що їй зовсім не соромно. Що врятувала мене, моїх онуків, ба навіть цілісінький табір. Обличчя їй вкрив рум’янець. Її вираз, він був... тріумфальним. Я відповів, що Бен Патчетт не міг стати співучасником такого підступного задуму, я нізащо в це не повірю, а вона лише розсміялася у відповідь, наче я сказав щось насправді кумедне. А потім сказала, що я гадки не маю, як це важко — підтримувати мої ілюзії про те, що всі довкола добрі й ласкаві потурати моїм дитячим фантазіям про буденну порядність та всепрощення. Мені не було що відповісти. Я навіть думати не міг. Вона сказала, що я так само винен у смерті Гарольда, як і вона, це я довів усе до того, що його необхідно було вбити. Говорила, що якби від самого початку ми ввели жорсткіші покарання — якби, наприклад, наділи на нього кайдани чи привселюдно висікли різками, — він не став би й далі ставити усіх під загрозу, вислизаючи з табору. Не встиг я зібратися з думками, щоб відповісти, як Бен Патчетт уже гамселив у двері, гукаючи, що нам уже час рушати. Чесно кажучи, я б не наважився відповідати на аргументи Керол, коли вони з Беном були там обоє. Я знав, що дочка нізащо мені не зашкодить, та щодо Бена впевнений не був...