Намагаюсь підвестись, але виявляю, що не володаю руками: мої зап’ястя схрещені за спиною, скручені під болючими кутами й міцно прив’язані до стільця.

Я ворушу губами, щоб покликати на допомогу, але голову туго стягує якась лямка. У рот запхана ганчірка, зжужмана в мокру кулю завбільшки з яблуко, яка нестерпно тисне на щелепу.

Мої м’язи напружені, а серце починає калатати в грудях, коли я розумію, що не можу рухатись, не можу говорити, не можу кричати, навіть не можу відкинути волосся з обличчя. Позбавте людину вибору «бий або біжи» — і не залишиться нічого, крім паніки. Дикий жах клубком підступає до горла, і мене ось-ось знудить, та, на щастя, цього не стається, бо тоді я напевно задихнулася б.

Заплющую очі й проказую коротку молитву: «Будь ласка, допоможи мені, Господи. Допоможи мені придумати, що робити». Потім я роблю носом глибокий затяжний вдих, максимально наповнюючи повітрям легені, і видихаю. Це вправа на розслаблення, якої я навчилась у реабілітаційному центрі, вона допомагає вгамовувати тривогу: сповільнює пульс і заспокоює нерви.

Повторюю цю вправу тричі.

А потім змушую себе думати.

У мене ще є варіанти. Мої ноги не зв’язані. Є шанс, що я зможу встати, але тоді стілець буде прив’язаний до спини, як панцир у черепахи. Рухатимусь я повільно й незграбно, але сама можливість ходити повністю не виключена.

Я можу повертати голову ліворуч і праворуч. Мені видно досить далеко на кухню, щоб розібрати цифри на світлодіодному годиннику мікрохвильовки: 11:07. Адріан має повернутися близько опівночі. Він обіцяв зайти до мене. А раптом хлопець постукає у двері котеджу, а ніхто не відповість? Чи є шанс, що він таки спробує проникнути всередину?

Ні, не думаю.

Хіба що я зможу подати йому сигнал.

Я не дотягнуся до своїх кишень, але не сумніваюсь, що вони порожні. Ані телефона. Ані ключів. Ані електрошокера. Зате на кухні є повна шухляда ножів. Якби вдалось якимось чином дістати ножа й перерізати пута, я позбулась би стільця й мала б зброю.

Ставлю ступні на підлогу й нахиляюсь уперед, намагаючись встати, але центр ваги тягне назад. Я розумію, що моя остання надія — це кидок уперед із достатнім імпульсом для того, щоб підвестись. Правда, я боюсь, що зроблю занадто різкий рух і впаду на підлогу.

І поки збираюсь із духом, щоб спробувати, чую кроки знадвору, які піднімаються старими зачовганими сходами. Потім двері розчиняються всередину, і Керолайн вмикає світло.

На ній та сама сукня з круглим вирізом, що й раніше, але тепер на руках ще й сині латексні рукавички. Вона тримає одну зі своїх симпатичних екосумок із супермаркету — з такими ви ходите в гастроном, щоб уберегти океани від засмічення пластиком. Схоже, Керолайн здивована, що я отямилась. Жінка кладе сумку на кухонний стіл і починає викладати її вміст: запальничку для гриля-барбекю, металеву чайну ложку й крихітний шприц із помаранчевим ковпачком.

Увесь цей час я благаю її, але слова в мене не виходять, тільки звуки. Вона намагається все ігнорувати й зосередитись на тому, що робить, але я бачу, що дратую її. Зрештою вона простягає руку мені за голову й ослабляє лямку. Я викашлюю мокрий кляп, той скочується на коліна, а потім плюхається на підлогу.

— Не здумай кричати, — каже вона. — Говори нормальним голосом.

— Навіщо ви це зі мною робите?

— Я намагалася влаштувати тобі чудові проводи, Меллорі. Приготувала свій фірмовий салат із морепродуктів. Розвішала гірлянди. Ми з Тедом навіть зібрали тобі вихідну допомогу. Заробіток за місяць. Хотіли зробити сюрприз завтра вранці у вигляді чека. — Вона сумно хитає головою, а потім дістає із сумки маленький полі­етиленовий пакетик із білим порошком.

— Що це?

— Це героїн, який ти поцупила з дому Міці. Учора ввечері, коли нишпорила в її спальні.

— Це неправда…

— Та ні, Меллорі, усе так і є. У тебе чимало невирішених проблем. Ти вдавала із себе студентку університету, зірку легкої атлетики — звідси й уся ця нервовість. А тут ще й шок через втрату роботи, втрату зарплати і втрату житла. Усі ці стреси довели тебе до зриву.

Я розумію, що насправді вона в це не вірить — просто репетирує «легенду». А Керолайн веде далі:

— Ти відчайдушно потребувала дози і знала, що Міці вживала, тож проникла в її дім і знайшла там заначку. Однак не знала, що її героїн був змішаний з фентанілом. Дві тисячі мікрограмів достатньо, щоб звалити коня. Опіоїдні рецептори переповнились, і ти перестала дихати.

— Це те, що ви розкажете поліції?

— Це такого висновку вони дійдуть. На підставі твоєї історії. І розтину. Завтра вранці я постукаю у ці двері, щоб поцікавитись, чи не потрібна тобі допомога із пакуванням речей. Коли ти не відповіси, скористаюся своїм ключем, щоб зайти всередину. Я знайду тебе в ліжку з голкою, яка стирчатиме з твоєї руки. Закричу й покличу Теда. Він битиме тебе в груди й намагатиметься робити серцево-легеневу реанімацію. Ми зателефонуємо в 911, але медики скажуть, що ти мертва вже кілька годин. Вони скажуть, що ми нічого не могли вдіяти. А оскільки ми такі хороші люди, то потурбуємось про твій належний похорон і надгробок. Поруч із сестрою. Інакше всі витрати ляжуть на плечі Рассела, а це якось несправедливо.

Керолайн розпечатує поліетиленовий пакетик і тримає його над ложкою, ретельно наповнюючи її білим порошком. Вона нахиляється над столом, зосередившись на своїй роботі, і я знову бачу її тату трохи нижче шиї.

— Ви і є той ангел з малюнків. Ви вдарили Аню своїм Viper, а потім задушили.

— Це був самозахист.

— При самозахисті ніхто нікого не душить. Ви її вбили. Ви вкрали її маленьку дівчинку. Скільки їй було років? Два? Два з половиною?

Ложка вислизає з пальців Керолайн і брязкає об стіл. Порошок летить навсібіч, і вона роздратовано сіпає головою.

— Не придурюйся, що розумієш ситуацію. Ти не уявляєш, через що я пройшла.

Вона дістає пластмасовий шпатель і повільно тягне його по столу, згрібаючи весь порошок у маленький горбик.

— Я знаю, що Тед вам допомагав, — кажу їй. — Я знаю, що він — це той чоловік на малюнках. Ви вбили Аню і забрали її дочку. А потім послали Теда, щоб закопав її тіло. Коли це сталося, Керолайн? Де ви тоді жили?

Вона хитає головою й сміється.

— Я знаю гру, в яку ти намагаєшся грати. Ми її постійно використовуємо в терапії. Ти не виплутаєшся із цього своїм базіканням.

— У вас із Тедом були проблеми. Він казав, що ви багато років намагались завагітніти. Це був останній засіб? Украсти дитину?

— Я врятувала ту дитину.

— Що це означає?

— Не має значення. Що зроблено — те зроблено, і нам треба рухатись далі. Мені шкода, що ти більше не будеш частиною нашої сім’ї.

Керолайн обережно пересипає порошок назад у ложку, потім дістає запальничку для гриля. Вона кілька разів клацає кнопкою, перш ніж із запальнички з’являється маленький язичок блакитного полум’я, і я бачу, що її руки тремтять.

— Тедді щось пам’ятає?

— А ти як думаєш, Меллорі? Він схожий на дитину, яка отримала травму? Він сумний чи нещасний? Ні, зовсім ні. Він нічого не пам’ятає. Тедді — щаслива, добре вихована дитина, і я дуже тяжко працювала, щоб він потрапив у це місце. Він ніколи не дізнається, чим я пожертвувала заради нього. І це чудово.

Поки Керолайн розмовляє, порошок у ложці димить, чорніє і врешті перетворюється на рідину. Героїн зі Східного узбережжя не має особливого запаху, тож я дивуюсь, почувши, що тхне якоюсь хімією — може, то фентаніл, а може, ще якась смертельна добавка. Згадую, що чула про одного торговця наркотиками в Камдені, який буцімто розбавляв свій товар миючим засобом Ajax. Керолайн відкладає запальничку й бере шприц. Занурює голку в заглибину ложки, а потім повільно витягає поршень, наповнюючи шприц мерзотно-коричневою рідиною.

— Він пам’ятає кролика, — кажу я.

— Вибач?

— На малюнках Ані маленька дівчинка женеться за кроликом. Дівчинка йде за білим кроликом у долину. А тепер згадайте мою співбесіду, Керолайн. У той день, коли я вперше прийшла сюди, у вас на холодильнику висів один із малюнків Тедді. На ньому був зображений білий кролик. Можливо, він пам’ятає більше, ніж ви собі думаєте.

— Її малюнки брехливі. Їм не можна довіряти.

— Я витратила чимало сил, намагаючись у них розібратися. Але думаю, що нарешті склала їх у правильному порядку — у теці на тумбочці. Вони точно показують, що сталося.

Керолайн дістає із сумки шматок гумового джгута. Вона розтягає його обома руками, немов готується обв’язати ним мою руку. Але потім цікавість бере гору. Жінка підходить до тумбочки, розкриває теку й починає гортати сторінки.

— Ні, ні, послухай, ці малюнки дуже необ’єктивні. Це її версія того, що сталось. А якби ти подивилась на мою версію? На повну картину? Ти б краще зрозуміла.

— І яка ж повна картина?

— Я не кажу, що не почуваюсь винною. Я почуваюсь винною. Мене мучать докори сумління. Я не пишаюсь тим, що сталося. Але вона не залишила мені вибору.

— Покажіть мені, що ви маєте на увазі.

— Тобто?

— У шухляді тумбочки є блокнот і олівці. Намалюйте те, що сталося. Покажіть мені свою версію цієї історії.

Бо я мушу якомога довше тягти час.

Час, за який Адріан доїде додому, прийде сюди, постукає у двері й запідозрить, що тут щось дуже й дуже не так.

І скидається на те, що Керолайн хоче це зробити! Схоже, вона загорілась ідеєю розповісти мені свою версію історії. Але ця жінка достатньо розумна, щоб здогадатися, що нею маніпулюють.