РОЗДІЛ П’ЯТДЕСЯТ ТРЕТІЙ,
де мовлено про загадкову душу Мартохи, яка завжди зостається жінкою, тому-то подавай їй хоч тракторозавра, а також про несподівані метаморфози, що вїабулися з Хомою від магічного чару українських пісень і поцілунків жіночих уст
де мовлено про загадкову душу Мартохи, яка завжди зостається жінкою, тому-то подавай їй хоч тракторозавра, а також про несподівані метаморфози, що вїабулися з Хомою від магічного чару українських пісень і поцілунків жіночих уст
А рідна жінка Мартоха?..
А та Мартоха, якій у молодості не треба було запаски, коли і в плахті гарна, про яку ніхто не казав, що лінива дівка — в неї не метена долівка, яка і воза не возила, а двір Хомі украсила, себто віддалася за грибка маслючка цнотливою? Еге ж, як ота Мартоха, яка ходила в нездоланному поясі цнотливості, поки старший куди пошлють літав до Америки?
Ну, сваряться жінки з чоловіками, коли їх горілка з ніг збиває, якщо були колись хазяями, а тепер бовкунами їздять, які знають своє діло мірошницьке — запустять та й мовчать. Але ж потім хіба якась не помириться, хіба не пригорне до грудей отямленого ледаря чи п’яницю, бо хоч ледар чи п’яниця, але свій! А Хома, в тракторозаври записавшись, не став ні ловкачем, ні вайлуватим, ні марнотратом, не скалічився й не постарів, і Мартоху не розлюбив, то чого б їй гзитись? То чого б їй гзитись, коли він як був трудівник із трудівників, то й зостався, коли він навіть попереду прогресу випхався далеко, ставши лицарем науково-технічної революції?
Гай-гай, у жіночій вдачі сам чорт роги ламав ще тоді, коли наші пращури їздили в Крим по сіль на чумацьких мажах, ламають чорти роги й тепер, коли, дивись, новітні чумаки в скафандрах возитимуть корисні мінерали аж із-за Персея, Кассіопеї, Цефеї, причому як транспортний засіб використовуватимуть не космічні літальні апарати, а навчаться експлуатувати комети — хай та комета Цзицзіньшань I із сімейства Юпітера, комета Джакобіні — Ціннера чи комета Джикласа.
«Може, й справді почалося з того, що я позичала колись Хому отій пройдисвітці Одарці Дармограїсі за породисту телицю? — снувались думки в Мартошиній голові. — Мала чоловіка, а тепер — тракторозавра!» Здавалось, від маркітних думок Мартоха не бачить світу, як сліпа курка зерна. Й скрізь, де ногою ступить, снувалась їй із душі русальна пісня, тільки без голосу, самим сухим пошептом: «Сиділа русалка на білій березі, просила русалка в жінок намітки: «Жіночки, сестрички, дайте мені намітки, хоч не тоненької, аби біленької»».