Яблунівські дівчата й молодиці, дивлячись на сновиду Мартоху, перешіптувались докірливо між собою:

— От тобі, бабо, й Юрія!.. Може, хоче знайти молодшого від Хоми, закортіло їй молодої хмільної браги?.. Налилось від жінки Хомі добра аж через вуха, й куди тільки голова сільради й голова колгоспу дивляться, що грибок маслючок тиняється, мов старець попідтинню. І наші чоловіки на машинах роблять, але ж ночують удома, знають наш догляд. Ну що з того, що Хома вже тільки до пояса людина, а від пояса машина? Може, він перший, але не останній, і наші хазяї такої долі колись не минуть, то що, виганяти їх із хати, дітей сиротити? Неспроста подейкують, що Мартоха жила з лебедем, коли Хома літав до Америки, либонь, той лебідь закрутив їй мізки.

Так гомоніло яблунівське жіноцтво, в якого завжди на чуже горе озивалося серце чулістю й співчуттям. Либонь, не одна б уже приманила Хому в прийми, щоб скуштувати ласки обійденого долею тракторозавра, тільки побоювались Мартохи, яка не розривала шлюбу з ним...

Пізньої нічної години, коли в таку хвищу добрий господар і пса на вулицю не вижене, тракторозавр Хома капцанів од холоду під дірявим накриттям тракторного стану поміж інших агрегатів. Сьогодні доставляв бурякову гичку з поля до корівника, ввечері йому перевіряли й регулювали зазор у підшипниках передніх коліс, і тепер колишній старший куди пошлють почувався так, наче йому в механічних нутрощах ворушаться рівноногі ракоподібні, а ще різноногі ракоподібні, а ще коренеголові ракоподібні, а ще різнобарвно розмальовані креветки й що скоро вони з механічних нутрощів переберуться аж до серця!

Наче від вітру скрипнули вхідні двері, й тракторозавр Хома, що перебував у полоні такого кошмару, лише згодом відчув, що хтось торкається до його правого переднього колеса. Отямлюючись, він закліпав підсліпуватими фарами, заморгав намореними очима — й злякано скрикнув. Еге ж, злякано скрикнув, бо поряд із ним на цементованій долівці стояла людська постать, озута в заболочені гумові чоботи, з яких стікала брудна вода, й так само краплі води скапували з брезентового дощовика, мерехтіли на терновій хустці, якою обвірчено голову.

— Мартохо! — впізнаючи свою рідну жінку, прошепотів тракторозавр Хома, й щось йому жалібно схлипнуло — і в грудях, і в радіаторі.

Мартоха, осяяна світлом фар, кліпала повіками, й карі її очі горіли нелюдським стражданням. її мережана синіми жилками ліва рука тремтіла на рубцюватій шині переднього колеса, до якого пристав польовий розквашений грунт, стебло мишійки, клаптик бурякового листка.