Отямившись, розплющивши очі й покліпуючи жовтувато-молочним світлом фар, Хома знову почувся тракторозавром, що стоїть у похмурому й вогкому приміщенні поміж непорушних агрегатів. Проте він був тракторозавром, який знепритомнів од несподіваної зустрічі з рідною жінкою Мартохою, й тому втішився кволою радістю, що не вмер, що бачить її коло себе.

Тим часом вона, вточивши у відро води з колонки, змивала йому колеса, металеві боки, хлюпала на скло в кабіні, приказуючи:

—Куди не кинься, то по вуха в смолі!

— Еге ж, Мартохо, — зітхнув Хома, — став я невмивака, наче попова собака.

— Видно, що руки мав ще тоді, як мати в кориті купала, — бубоніла Мартоха, протираючи ганчіркою заляпані фари. — Чи механіки ходять за тобою такі, що не здаються ні до чого: ні за ними, ні перед ними.

Пообдиравши масний чорнозем з металу, гуми та скла, з яких складалась нижня ходова частина тракторозавра, Мартоха — розпашіла, з щасливим блиском у медових очах, із помолоділими від рум’янцю щоками — стала обережно протирати ручку кабіни. А що до Хоми стала повертатись його чутливість, а що доторк жіночих пальців пробудив лоскоти, грибок маслючок в усмішці розімкнув уста.

— Сміялись мого батька діти, та й з ними я, — пожартував тракторозавр Хома, до якого поволі повертались дотепність і споконвічне яблунівське любомудріє.

Нарешті Мартоха відчинила дверцята і, нітячись поглядом, обережно вмостилась на сидінні. Тракторозавру Хомі перехопило подих від її присутності і, вчепившись кощавими пальцями в рульове колесо, він заплакав. Бо який тракторозавр у наш час не заплакав би, почувши не просто запах жіночого тіла, а й звабливе віяння домашнього затишку, від якого давно відвик.

— Не плач, — шепотіла Мартоха, гладячи долонею по його шкарубкій неголеній щоці.

В Хоми серце билось, як синичка в сильці, і в двигуні чи погуркувало, чи схлипувало. І щось неймовірне творилося з електродами свічки, з магнето, з колінчастим валом... Здавалось, ще один доторк жіночої пучки — і він, тракторозавр Хома, знову самозаведеться, як колись! Самозаведеться від щастя й ніжності до Мартохи, яка повернулась до нього, прийшла опівночі до напівагрегата й напівлюдини, хоч виходила заміж за здорову людину в повному комплекті.

— Хомонько, як я за тобою скучила, — тихесенько шепотіла Мартоха йому на вухо. — Даруй, що відцуралась, та на моєму місці кожна б відцуралась.

— Либонь, я в макогонову юшку вбрів, раз ти напалась. А як там удома, як хозяйство?

— Пораюсь по хазяйству, бо з чужого добра не построїш двора... А в тебе робота не міряна, — поспівчувала Мартоха. — Як годують? Чи спиш удоволь?