У цьому чорному списку було два вбивства: удар ножем у спину супернику і отруєння коханки. Але, окрім того, тут були перелічені й інші речі, дуже ганебні, щоб про них писати.
— Звичайно, мої нотатки далеко не повні, — спокійно констатував дон Андрес, — він скоїв куди більше. Але те, що тут записане, я знаю напевно, і одне з цих убивств можна довести, коли його схоплять. Стривай, дай мені чорнило! Треба доповнити цей запис.
І він приписав знизу:
“У травні 1517 року вищезазначений де Гарсіа відплив до Англії нібито з метою торгівлі і там, в дитчингемській парафії графства Норфолк убив Луїсу Вінґфілд, в дівоцтві Луїсу де Гарсіа, свою кузину, з якою був раніше заручений. Приблизно у вересні того ж року при імітації шлюбу він спокусив, а потім кинув донну Ізабеллу із знатного роду Сигуенса, колишню черницю з монастиря нашого міста”.
“
— Не може бути! — вигукнув я. — Невже де Гарсіа кинув оту дівчину, що позавчора приходила до вас уночі за порадою?
— Атож, племіннику. Ти сам чув, як вона благала його минулої ночі. Якби я знав позавчора те, що знаю сьогодні, цей мерзотник уже був би надійно запроторений до темниці. Але, можливо, ще не пізно. Хоч я й хворий, а зроблю що можу. Полиш це на мене, хлопче. Скажи посильному, щоб був напоготові. Сьогодні увечері я дізнаюся про все, що можна буде з’ясувати.
Уночі Фонсека послав за мною.
— Я дещо довідався, — сказав він. — Я навіть підняв на ноги судових винюхувачів — уперше за багато років. Зараз вони полюють на де Гарсіа, як собаки-людожери на збіглого каторжника. Але поки що про нього нічого не чутно. Він зник безслідно. Цієї ночі я відправив лист у Кадіс, бо він, мабуть, спустився униз річкою. Але дещо я все-таки довідався. Сеньйору Ізабеллу захопила варта. У ній упізнали черницю, що втекла з монастиря, і передали її в руки інквізиції. Себто коли її провина буде доведена, на неї чекає смерть.