Я нагнувся і поцілував його в чоло. Сльози ринули мені з очей. Тільки зараз я зрозумів, як сильно його любив: мені здавалося, що вмирає мій рідний батько.

— Не плач, синку, — промовив Фонсека. — Усе наше життя — розлука. Колись у мене був син, такий самий, як ти, і не було нічого страшнішого за наше прощання. А зараз я йду до нього, бо він не може дійти до мене. За чим же плакати? Прощавай, Томасе Вінґфілде! Хай тебе Бог береже. А зараз — іди.

Тієї ж ночі на світанні Андреса де Фонсеки не стало. Мені сказали, що він помер при повній свідомості, шепочучи ім’я свого сира, про якого заговорив зі мною тільки в останню годину.

Я так ніколи і не дізнався, що ж сталося з його сином і з самим Фонсекою. Я не знайшов ані найменших слідів про нього ні в книгах, ні в документах, які після нього залишилися.

Тільки через багато років опісля його смерті я прочитав усі томи зашифрованих записів Фонсеки: перед смертю він дав мені ключ до шифру. Вони стоять переді мною і зараз, коли я пишу ці рядки. В них я знайшов чимало історій ганьби, горя і злочинів, — про обдурене довір’я, про продану честь, про жорстокість церковників, про людську захланність і торжество любові над смертю. Усього цього вистачило б щонайменше на півсотні великих романів. Але у цій хроніці покоління, що зникло, жодного разу не згадується імені Фонсеки і немає й натяку на його власну історію. Вона втрачена назавжди, і, можливо, це й краще.

Так помер мій найкращий друг і добродійник.

Коли Фонсеку спорядили для похорону, я прийшов востаннє поглянути на нього. Він здавався вмиротвореним і навіть красивим.

У цю мить до мене наблизилася жінка, яка обмивала його, і подала мені два вишукані портрети-медальйони зі слонової кістки: вона знайшла їх на грудях покійного. Ці медальйони й нині у мене. На одному з них зображена голівка жінки з ніжним і задумливим виразом; на другому — обличчя хлопця, прекрасне, але безмежно сумне. Видно, то були мати і син, але більше я про них нічого не знаю.

Наступного дня я поховав Андреса де Фонсеку. Похорон був скромний, так зажадав небіжчик.

З кладовища я повернувся додому, де на мене чекали нотаріуси. Печатки були зламані, документи зачитані, і я став власником усього майна покійного. Відтепер я був багатий!

Але багатство, до якого я так прагнув і яке дісталося мені без жодних зусиль, мене не втішало. Я провів найгіркіший вечір відтоді, як приплив до Іспанії. Печаль і сумніви краяли моє серце, тужлива самотність охопила мене. Але я не знав, що ця сумна ніч до ранку мені здасться ще страшнішою.