— Невже їй не можна допомогти?

— Пізно. Якби вона мене послухалася, їй би зараз ніщо не загрожувало.

— Але можна з нею хоч якось зв’язатися?

— Ні. Двадцять років тому ще можна було щось зробити, але тепер інквізиція стала суворішою і непідкупнішою. Золото там безсиле. Більше ми її не побачимо і нічого про неї не почуємо аж до її смертної години. Якщо вона схоче поговорити зі мною перед смертю, можливо, їй нададуть таку милість, проте я в цьому сумніваюся. Втім, не схоже, щоб вона цього хотіла. Якби ж то їй удалося приховати свій стан! Але надії мало. Не дивися так сумно, племіннику, церква вимагає жертв. Може, для неї буде краще померти одразу, аніж скніти довгі роки, похованою живцем у монастирі. Адже вмирають тільки раз! Хай її кров упаде на голову Хуана де Гарсіа!

І я відповів:

— Амінь.

Розділ IX ТОМАС СТАЄ БАГАТІЄМ

Розділ IX

ТОМАС СТАЄ БАГАТІЄМ

Протягом кількох місяців ми більше нічого не чули ні про де Гарсіа, ні про Ізабеллу де Сигуенса. Обидва зникли, не залишивши слідів, і всі наші пошуки були марні.

Я повернувся до свого колишнього життя помічника Фонсеки і знову почав з’являтися в багатому товаристві як його племінник. Але відтоді, коли я бився на дуелі, здоров’я мого господаря дедалі гіршало й гіршало через важку хворобу печінки, яка не піддавалася ніякому лікуванню. Через сім місяців він уже не міг вставати з ліжка і говорив понад силу. Проте Фонсека зберіг повну ясність розуму, іноді навіть приймав деяких клієнтів, що приходили до нього за порадою. Але тінь смерті вже торкнулася його, і він сам це розумів.

З кожним днем Фонсека дедалі більше і більше прихилявся до мене. Він полюбив мене всією душею, немов рідного сина, а я, зі свого боку, робив усе можливе, щоб хоч трохи полегшити його страждання: інших лікарів він і близько до себе не підпускав.

Одного разу, відчуваючи, що смерть його вже не за горами, Андрес де Фонсека висловив бажання переговорити з нотаріусом. Той прийшов і зачинився наодинці з моїм господарем.

Через якийсь час Фонсека послав за мною. Він був дуже слабкий, але настрій мав бадьорий.

— Підійди ближче, племіннику, — лагідно почав він. — Ти знаєш, що я сьогодні робив?

Я похитав головою.

— Ну так я тобі скажу — я склав заповіт. Адже після мене щось залишиться, не так уже й багато, але хоч дещиця.

— Ні слова про заповіт! — заблагав я. — Ви проживете ще багато років, повірте!

Фонсека гірко усміхнувся.

— Погано ж ти про мене думаєш, племіннику, якщо вважаєш, що мене можна так легко обдурити! Я скоро помру, ти сам це знаєш, але смерті я не боюся. В житті я був удачливий, але нещасливий, бо юність мені скалічили, — тепер це вже неважливо. Історія стара, і нічого її згадувати. У житті я робив і зло, і добро. Я коїв зло, бо спокуси бували інколи дуже сильні, і я не міг опанувати свою натуру; я робив і добро, бо мене спонукало до цього серце. Але тепер усе скінчено. І смерть по суті зовсім не така вже й страшна штука, якщо пригадати, що всі люди народжуються, щоб померти, як і решта живих істот. Все інше — брехня, але в одне я вірю: є Бог і він куди милосердніший од тих, хто примушує нас у нього вірити.