Я сидів за столом, коли слуга доповів, що у вітальні якась жінка чекає на мого господаря. “Напевно, клієнтка, яка ще не знає про смерть Фонсеки”, — вирішив я і вже хотів наказати слузі, щоб він її спровадив, але потім подумав, що, може, вона потребує допомоги, і я хоча б вислухаю її і на якийсь час забуду власне горе. Отож до кімнати увійшла висока жінка, закутана в темний плащ із капюшоном, що приховував її обличчя. Я поклонився, всадовив її, але раптом вона схопилася на ноги і промовила швидко:

— Я хотіла бачити дона Андреса де Фонсеку, а не вас!

— Андреса де Фонсеку сьогодні поховали, — відповів я. — У всіх справах я був його помічником і залишився його спадкоємцем. Якщо можу вам чимось допомогти, то кажіть.

— Ви такий молодий, надто молодий, — збентежено відповіла жінка, — а справа ця страшна і невідкладна. Чи можна на вас покластися?

— Це вже на ваш розсуд, сеньйоро.

Подумавши трохи, вона скинула плаща, під яким виявилася одіж черниці.

— Слухайте, — сказала вона. — Цієї ночі на мене ляже ще чимало клопотів, і я насилу увірвала часину, щоб прийти сюди задля милосердя. Я не можу повернутися з порожніми руками, отож мені доведеться вам повірити. Але спочатку присягніться ім’ям Божої матері, що ви мене не зрадите.

— Даю вам слово, — відповів я.

— У мене велике горе. Мені потрібна найсильніша отрута. Я добре вам заплачу.

— Убивцям я не посібник, — заперечив я. — Для чого вам знадобилася отрута?

— О, я бачу, що мені доведеться розповісти все. Цієї ночі в нашому монастирі повинна вмерти одна жінка, майже дівчинка, юна і гарна. Вона порушила обітницю і сьогодні вночі помре разом зі своєю дитиною. Вона, вона… о Господи! їх замурують живцем у стіну монастиря, який вона осквернила. Такий вирок, і його неможливо ні відмінити, ні пом’якшити. Я ігуменя цього монастиря — не питайте ні мого імені, ні як називається монастир, — і я люблю цю грішницю, немов рідну дочку. Тільки завдяки моїм особливим заслугам перед церквою і моїм таємним покровителям мені вдалося добитися для неї вищої милості: перш ніж вирок здійснять, я зможу дати їй чашу з водою, до якої підмішано буде трунок, і змочити отрутою губи немовляти, щоб вони померли швидко. Я зможу це зробити, не беручи на душу гріха. У мене є на це дозвіл. Допоможіть же мені, щоб урятувати цю грішницю від останніх земних страждань.

Заціпенівши від жаху, я марно намагався здобутися на слова, як раптом у мене промайнула страхітлива думка.

— Цю жінку звуть Ізабелла де Сигуенса? — запитав я.

— Так, — відповіла ігуменя, — це її світське ім’я, хоч я й не розумію, звідки вам це відомо.