— У цьому будинку відомо багато про що, матінко. Скажіть, чи можна її врятувати за допомогою грошей або якихось обіцянок?

— Немислимо: вирок затверджений трибуналом милосердя. Вона має померти за дві години. Ви дасте мені отруту?

— Я зможу її дати лише в тому разі, якщо буду впевнений в її призначенні. Звідки я знаю, може, ви просто вигадали цю історію і скористаєтеся отрутою у такий спосіб, що мені потім доведеться відповідати перед законом! Я дам її вам тільки за однієї умови: я повинен бачити сам, як ви її використовуєте.

Ігуменя роздумувала якусь мить, потім промовила:

— Добре: моє відпущення прикриє і цей гріх. Але вам доведеться вдягти чернечу рясу, бо ті, хто виконує вирок, не повинні здогадатись ні про що. Проте інші знатимуть, і я попереджаю: якщо ви проговоритеся, на вас чекає сувора кара. Церква жорстоко помщається тим, хто видає її таємниці, сеньйоре.

— Коли-небудь ці таємниці самі помстяться за себе церкві, — з гіркотою відповів я. — А зараз мені потрібно знайти відповідний засіб. Він має подіяти швидко, але не надто, інакше ваші пси побачать, що здобич від них вислизнула, перш ніж закінчать свою диявольську справу. Ось це нам підійде, — і я показав їй флакон, який вийняв зі скриньки, де зберігалися слоїки з отрутою. — Ходімо, матінко, вчинимо милосердне діло.

Ми вийшли з дому. Швидко залишивши позаду людні вулиці, ми опинилися в старій частині міста і спустилися до річки. Тут ігуменя показала мені човен, який чекав біля пристані. Ми Попливли вгору за течією. Через якусь милю човен наблизився до причалу під високою стіною. Ми зійшли на берег, наблизилися до глухих дерев’яних дверей, і ігуменя тричі постукала. У віконце дверей виглянуло чиєсь обличчя, двері відчинилися, і ми опинилися у великому саду з апельсинових дерев.

— Я привела вас до нашої обителі, — звернулася до мене ігуменя. — Заради вашого ж блага прошу вас про все забути, коли ви зачините за собою ці двері.

Я мовчки озирався навколо. Ось він, цей сирий темний сад! Напевно, тут де Гарсіа зустрів нещасну дівчину, яка мала померти сьогодні вночі.

Ми пройшли садом і опинилися перед дверима в стіні низької будівлі. Моя супутниця знову постукала, двері відчинили, і ми пішли тьмяним вузьким коридором, у глибині якого я розрізнив постаті черниць, що снували туди й сюди, наче кажани. Ігуменя відкрила якісь двері, впустила мене до келії і полишила самого в темряві.

Кілька хвилин я стояв, охоплений суперечливими думками, про які краще не згадувати. Але двері знову відчинилися, і ігуменя ввійшла у супроводі високого ченця, одягненого в білу рясу домініканців. Його обличчя я не міг розрізнити, бо на голові у нього був білий загострений ковпак; крізь прорізи виднілися самі лише очі. Якийсь час чернець розглядав мене при світлі ліхтаря. Потім він заговорив: