Потім мої думки перенеслися до прекрасної принцеси Отомі, що дивилася на мене, як я помітив, із ласкавою прихильністю, і спогади ці були солодкі для мого серця, бо я був молодий, а моя кохана Лілі залишилася десь далеко-далеко і здавалася мені втраченою назавжди. Що ж тут дивного, якщо мене полонила чарівна врода цієї індіанської дівчини? Справді не знайшлося б чоловіка, якого вона б не зачарувала своєю ніжністю і тією особливою царственою грацією, яку дає лише кров імператорів і довголітня звичка владарювати. В ній, так само як у її пишному вбранні, було щось варварське, але тоді я бачив у цьому лише гідність. Саме це якнайбільше вабило і хвилювало мене; її ніжна жіночність мала відтінок чогось незбагненного і похмурого, її нечувана розкіш, якої так бракує нашим вихованим англійським леді, водночас діяла на уяву і на почуття, проникаючи просто в серце.

Авжеж, Отомі була з тих жінок, про чию любов чоловік може тільки мріяти, знаючи, що подібних на світі дуже мало, а виняткових умов, здатних їх виховати, — ще менше. Цнотлива і пристрасна, царствено благородна, багато обдарована природою, дуже жіночна і водночас хоробра, як воїн, зі жвавим розумом, відкритим для пізнання, і світлою душею, яку нездатне зламати ніяке випробування, — така була Отомі, дочка Монтесуми, принцеса племен отомі. Хіба дивно, що її краса запала мені в серце і що згодом, коли доля подарувала мені любов принцеси, я її теж покохав?

Так я роздумував, лежачи в одній з кімнат палацу, коли важкі кроки варти за дверима нагадали мені про те, що любов та інші прекрасні речі не для мене, бо життя моє як і раніше висить на волосині. Завтра жерці визначатимуть мою долю, а полонений, що потрапив до рук жерців, може передбачити їхній рішенець наперед. Я був для них чужоземцем з племені білих людей. Така жертва, звичайно, в тисячу разів приємніша їхнім богам, ніж серце простого індіанця. Отже, мене для того врятували від жертовного ножа в Табаско, щоб покласти на більш почесний вівтар Теночтітлана, — от і все. Мені судилося загинути жахливою смертю оддалік батьківщини, і жодна душа на землі про це навіть не дізнається. З такими сумними думками я ледве забувся сном під ранок.

Мене розбудило уранішнє проміння сонця. Я підійшов до віконного отвору із дерев’яною решіткою і виглянув назовні.

Палац, де я знаходився, стояв на вершині кам’янистого пагорба. Його підніжжя омивали хвилі озера Тескоко, коло якого приблизно замилю височіли над водою храмові башти Теночтітлана. На схилах пагорба росли гігантські кедри, обвішані сірими бородами лишайників, що надавали їм дивного химерного вигляду. Вони були такі величезні, що найбільший дуб із нашого парку здавався б поруч із ним карликом. Між цими велетнями в тіні їхніх крон розкинулися сади Монтесуми, дивовижно пишні й квітучі, з мармуровими водограями, з численними пташниками і загорожами для диких звірів. Мені здалося, що я не бачив нічого прекраснішого в усьому світі!