— Принце, — відповів я, — боги люблять хорошу компанію.

Поки ми отак перемовлялися, я помітив у юрмі, що заповнила залу, принцесу Отомі. Отож, коли всі почали розсаджуватися на подушках за низьким столом, я зачекав, поки вона займе своє місце, і тут же сів поряд із нею. Це викликало коротке замішання серед присутніх, бо приготоване для мене почесне місце знаходилося на чолі столу, де праворуч від мене мав сидіти принц Куаутемок, а зліва — його дружина, царствена Течуїшпо.

— Твоє місце не тут, о Тескатліпоко, — промовила Отомі, і її смагляве обличчя злегка зашарілося.

— Я гадаю, царствена Отомі, що бог може сидіти там, де він схоче, — відповів я і, знизивши голос, додав: — Хіба може бути для бога більш почесне місце, ніж поруч із найпрекраснішою богинею на землі?

Вона ще більше почервоніла і сказала:

— На жаль, я зовсім не богиня, а проста смертна дівчина. Отже, якщо хочеш, щоб я була поруч тебе за трапезою, ти маєш встати і оголосити свою волю; ніхто не посміє тобі заперечити, навіть мій батько Монтесума.

Тоді я підвівся і ламаною ацтекською мовою звернувся до всіх присутніх:

— Відтепер моє місце на бенкетах завжди буде поряд із принцесою Отомі, — така моя воля!

При цих словах Отомі зовсім спаленіла. Гості почали перешіптуватися. Принц Куаутемок спочатку спохмурнів, потім посміхнувся. Зате мої знатні наставники низько схилилися, а глашатаї виголосили:

— Підкоряйтеся волі Тескатліпоки! Відтепер місце царственої принцеси Отомі поруч із богом Тескатліпокою, бо він полюбив її!

Від того вечора Отомі завжди сиділа поряд зі мною, за винятком тих випадків, коли мені доводилося розділяти трапезу разом з Монтесумою. У місті прекрасну Отомі тепер називали не інакше, як “благословенна принцеса, що її полюбив бог Тескатліпока”. Сила звичаю і забобонів була така велика, що ацтеки щиро вважали, ніби той, хто хоч на короткий час утілив у собі Душу Світу, може ощасливити найзнатнішу жінку в країні і виказати їй найбільшу честь, висловивши просте бажання, щоб вона була його сусідкою за столом.

Коли бенкет почався, я тихенько запитав Отомі, що усе це може означати.

— О, бідолашний теулю, — промовила вона пошепки, — хіба ти не знаєш? Зараз я не можу відповісти, але скажу лише: поки ти бог, то можеш сидіти, де схочеш, але настане час — і тебе покладуть там, де ти не хотів би лежати. Коли трапеза скінчиться, скажи, що хочеш прогулятися в саду, а я повинна тебе супроводжувати. Тоді я, напевно, зможу тобі розповісти все.

Я зголосився і, коли бенкет завершився, я висловив бажання пройтися садом з принцесою Отомі. Ми вийшли з палацу і опинилися під величними кедрами, порослими довгими пасмами сірих лишайників. Але, на жаль, ми були тут не самі. Кроків за двадцять позаду нас рухалася вся моя свита разом з музикантами, що безупинно дудніли на своїх клятих флейтах, і вродливими танцівницями. Марно я наказував їм угамуватися, — це було моє єдине повеління, яке ніколи не виконувалося. Тільки в ті дні я зрозумів, яким неоціненним скарбом може бути самотність.