“Ну що ж, — подумав я. — Нехай мені судилося загинути. Зате я побачив Анауак, його імператора, його звичаї і його народ, а це вже щось та значить!”

Розділ XVI ТОМАС — БОГ

Розділ XVI

ТОМАС — БОГ

Хіба могло мені того ранку спасти на думку, що іще до заходу сонця я, скромний дворянин Томас Вінґфілд, перетворюся на божество і стану найшанобливішою після імператора Монтесуми людиною, або, вірніше, богом міста Теночтітлана!

Ось як усе відбувалося. Після сніданку мене відвели до залу суду, або, як його тут називали, “Судилище бога”. Там сидів на золотому троні Монтесума і вершив правосуддя з такою пишнотою і урочистістю, що я не беруся це описати. Довкола нього товпилися радники і найзнатніші придворні, а перед ним лежав людський череп, увінчаний діадемою із смарагдами небувалих розмірів, які аж сяяли. В руці імператор тримав замість скіпетра стрілу.

Перед Монтесумою стояло декілька вождів, або касиків, схоплених за зраду. Суд над ними був короткий. Монтесума, досі мовчазний, узяв сувій, на якому перелічувалися злочини касиків, і так само мовчки проткнув його стрілою, засуджуючи всіх на смерть. Приречених тут же відвели.

Коли із зрадниками було покінчено, до залу увійшло декілька жерців у похмурому чорному вбрані зі сплутаними довгими патлами. Мене охопив дрож при вигляді цих пихатих і жорстоких людей із принизливими очима. Я помітив, що навіть до самого імператора вони ставилися без належної шаноби.

Радники і знатні воїни відійшли, жерці заговорили з Монтесумою. Потім двоє з них наблизилися до мене, узяли мене з рук варти і підвели до трону. Тут один жрець раптом наказав мені роздягтися, і я змушений був підкоритися. Коли на мені не залишилося нічого і я стояв голий перед троном, жерці обступили мене і почали уважно роздивлятися моє тіло. На руці у мене виділявся шрам, залишений шпагою де Гарсіа, а на плечах і на спині червоніли ще не загоєні як слід рубці від кігтів і зубів пуми. Жерці запитали, звідки у мене ці сліди. Я відповів. Відійшовши убік, щоб я не міг їх почути, вони стали люто сперечатися між собою, але не дійшли ніякого рішення і звернулися до імператора. Трохи подумавши, він заговорив, і його слова я розчув.

— Вади ці йому не властиві, їх не було на його тілі при народженні. Це сліди люті людини і звіра.

Жерці ще про щось порадилися, і, нарешті, старший з них шепнув кілька слів на вухо Монтесумі. Імператор кивнув, підвівся з трону і наблизився до мене. Я стояв перед ним голий, здригаючись від холоду, бо в околицях Теночтітлана буває досить прохолодно.