Почувши цей страшний вирок, я голосно зойкнув, і ноги мої підкосилися так, що я трохи не впав на землю. Але потім нестримна лють оволоділа мною, і, забувши поради свого батька, я прокляв усіх жорстоких богів Анауаку і народ, який їм поклоняється, спочатку мовами ацтеків і майя, а коли мої знання виснажилися, продовжував чихвостити їх іспанською і звичною англійською.

Але тут Отомі, яка почасти зрозуміла мене, а про інше могла здогадатися, з жахом простягла до мене руки і заблагала:

— Прошу тебе, теулю, не проклинай грізних богів, інакше тебе негайно спіткає жорстока кара! Якщо тебе почують, усі подумають, що в тебе вселився не добрий дух, а злий, і ти помреш у страшних муках. Але якщо навіть люди ні про що не дізнаються, тебе почують боги, бо вони всюдисущі!

— Байдуже! — махнув я рукою. — Це хибні боги, і країна ця про клята, бо їм поклоняється. Ідоли ваші приречені, і всі ідолопоклонники приречені разом із ними, — я знаю це напевне. Хай чують. Краще одразу померти під тортурами, ніж повільно вмирати щомиті й щодня! Але я помру не один. Море крові, пролитої вашими жерцями, волає про помсту до справжнього Бога, і їх наздожене Божа кара!

Знетямлений жахом, я сипав прокльонами, не в змозі спинитися. Отомі заклякла вражено, а позаду нас усе пищало й танцювало, як не перед добром.

Але раптом я завважив, що Отомі немов уздріла якийсь жахливий привид: погляд її був обернений на схід. Я озирнувся. На небі палала заграва, пронизана вогненними іскрами. Здавалося, що ручка цього жахливого віяла покоїться десь на землі, а пера його закривають усю східну частину неба. Я мимоволі замовк, уражений небаченим видивом, і в ту ж мить крики жаху наповнили палац. Усі його мешканці висипали назовні, щоб поглянути на лиховісне знамення.

І тут з палацу в оточенні найповажнішої свити вийшов сам Монтесума, і у примарному світлі я помітив, що губи його тремтять, а руки жалюгідно трусяться. Тої ж хвилини з безхмарного неба на місто раптом шугнула вогненна куля; на мить затрималася на найвищому храмі, спалахнула, осяявши сліпучим світлом теокалі та прилеглий до неї майдан, і згасла. Але натомість полум’я водномить охопило храм Кецалькоатля.

Натовп стовусто зойкнув, забачивши це грізне видовище з пагорба Чапультепека. Навіть я злякався невідь-чому, хоча й розумів, що вочевидь ми спостерігали звичайну комету, а пожежу в храмі могла викликати куляста блискавка. Проте ацтеки, і особливо Монтесума, який був збентежений чутками про появу дивного білого племені, котре, якщо вірити пророцтвам, мало стерти на порох його імперію, побачили у всьому цьому лиховісне знамення. А якщо в кого й лишалися ще якісь сумніви, то доля утнула з ними лихий жарт.