— Що б це означало? — запитав я в Куаутемока, і в ту ж мить побачив, як один з іспанців змахнув над головою білою полотниною. Не встигла вона опуститися, як увесь двір храму заволокло димом, і одразу пролунав залп із аркебузів. Перші впали як підкошені, але решта беззбройних танцюристів скупчилася посередині, як отара переляканих овець, занімівши з жаху. Тоді іспанці оголили мечі і, викрикуючи імена своїх святих покровителів, як вони це завжди роблять, коли мають намір вчинити якесь лиходійство, кинулися на беззахисних ацтеків і почали їх нищити. Одні були зарубані на місці, інші з криками намагалися врятуватися втечею, але втекти не вдалося нікому, бо виходи охоронялися, а стіни були надто високі, щоб через них перебратися. Іспанці — хай покарає їх усевидячий Бог! — перебили всіх до ноги. Вони упоралися швидко! Не минуло й кількох хвилин після того, як біла полотнина злетіла в повітря, а шістсот ацтеків, мертвих або конаючих, уже лежали на кам’яних плитах площі, а іспанці із переможними вигуками зривали з повержених дорогоцінні прикраси. Я обернувся до принца.

— Мабуть, ти добре вчинив, що не пішов на це веселе святкування, друже Куаутемоку, — похитав я головою.

Куаутемок не відповів. Він стояв мовчки і, невідривно, дивився на страхітливу учту. Лише Отомі сказала з гіркою усмішкою:

— Ви, християни, такі добрі люди! Оце так ви віддячили нам за гостинність? Я гадаю, що мій батько Монтесума тепер може бути цілком задоволений своїми гостями. Ох, була б я на його місці — усі ці людці уже лежали на жертовних вівтарях! Ти казав якось, що наші боги — дияволи. Хто ж тоді ці вбивці, що шанують твого бога?

Але тут нарешті Куаутемок заговорив:

— Нам лишається тільки одне — помста! Монтесума нині — жалюгідний боягуз. Для мене він помер. І якщо знадобиться, я уб’ю його власними руками! Але в Анауаку ще залишилося двоє чоловіків — мій дядько Куїтлауак і я. Годі! Я йду збирати військо!

І Куаутемок пішов.

Усю ніч місто гуло, як осине гніздо, а під ранок базарну площу і всі вулиці, наскільки сягало око, заповнили десятки тисяч озброєних воїнів. Хвиля за хвилею котилися вони на палац і, наче хвилі, що розбиваються об кручу, відкочувалися назад під вогнем іспанців. Ацтеки тричі починали штурм і тричі відступали. Перед четвертою спробою на стіні з’явився Монтесума, цей боязкий вінценосний тюхтій. Він благав народ розійтися, бо інакше йому самому загрожувала загибель, і благоговіння ацтеків перед священною імператорською владою усе ще було таке велике, що вони припинили штурм.

Проте розходитися ніхто не думав. Оскільки Монтесума заборонив убивати іспанців, вирішено було виморити їх голодом, і відтоді почалася глуха блокада палацу.