— Мені снилося, що це була моя наречена, яку я люблю, — ледве спромігся я на слово. — Вона далеко за морями. Тільки нічого розводитися нині про любов та інші речі.

— Щиро кажучи, я й сама не знаю, теулю, але я чула від мудрих людей, що справжня любов спалахує в мороці смерті і перетворює його на світло. Не засмучуйся! Якщо в твоїй або в нашій вірі є хоч крапля правди, очима душі ти побачиш свою кохану на землі або в небесах. Перш ніж сонце зійде ще раз, я молитимуся, щоб вона залишилася тобі вірна.

— Досить про це! — нетерпляче увірвав я її. — Слухай, Отомі, якби я справді був тобі дорогий, ти врятувала б мене від жахливої страти чи умовила Куаутемока допомогти мені? Ти — дочка Монтесуми. Невже за всі ці місяці ти не могла добитися від свого батька-імператора наказу про моє помилування?

— Погано ж ти про мене думаєш! — схвильовано відповіла Отомі. — Знай — усі ці місяці день і ніч я тільки й робила, що шукала способів тебе врятувати. Поки мій батько-імператор сам не став полоненим, я не давала йому спокою, і, нарешті, він наказав не пускати мене до себе. Я намагалася підкуповувати жерців, я все підготувала для твоєї втечі, і Куаутемок допомагав мені, бо він тебе теж любить. Якби не прихід цих клятих теулів, якби не війна, що охопила місто, я б напевно врятувала тебе, бо жіночий розум вигадливий і завжди знайде лазівку там, де відступить будь-який чоловік. Але війна змінила все. Жерці, що читають по зірках, прирекли тебе на смерть. Вони сказали, що, коли завтра рівно опівдні кров твоя обагрить вівтар, а серце буде принесене в дар богу Тескатліпоці, наш народ здобуде перемогу над теулями і знищить їх до ноги. Але якщо жертвопринесення відбудеться раніше або пізніше призначеної години — доля Теночтітлана рокована. Над жертовним каменем уже підвішене золоте кільце, через яке сонячний промінь рівно опівдні впаде на твої груди, там, де б’ється серце. Жерці пильнують кожен твій крок, як ягуар здобич. За нами, твоїми дружинами, теж стежать. Отже, чи варто сподіватися на втечу!

— Мабуть, не варто, — відповів я. — Та все ж я знаю один шлях. Якщо я помру сам, вони не зможуть мене убити.

— Ні, ні! — поспішно закричала Отомі. — Що тобі це дасть? Поки ти живий, можна ще сподіватися, але коли ти помреш — все буде скінчено. До того ж якщо вмирати, то краще від руки жерця. Вір мені, хоча така смерть і здається жахливою, — при цих словах Отомі здригнулася, — зате вона миттєва і майже безболісна — так твердять жерці.

Отомі сіла поряд зі мною, узяла мене за руку і продовжувала:

— О теулю, не думай більше про це! Думай про те, що настане опісля. Ми всі помремо: цієї ночі, завтра або позавтра — не важливо, коли, а твоя віра, як і наша, вчить, що за смертю нас чекає вічна благодать. Подумай про це, друже мій! Завтра все залишиться позаду, і ти знайдеш спокій, якого вже ніхто ніколи не порушить. Ти зустрінешся там зі своєю матір’ю. Можливо, тебе знайде та, що любить тебе ще більше, ніж твоя мати, і — хто знає? — може, зустрінеш там і мене.