Якось уранці в розпал штурму на головній башті палацу з’явився сам Монтесума, виряджений у пишні шати з діадемою на голові. Перед ним стояли глашатаї, тримаючи в руках золоті жезли, а навколо тіснилися придворні та іспанська варта.

Монтесума зробив жест рукою — і битва вмить ущухла. Мертва тиша запала над майданом, навіть поранені перестали стогнати. І тоді Монтесума заговорив, звертаючись до багатотисячного натовпу. Імператор просив свій народ припинити війну, він називав іспанців своїми гостями і друзями і обіцяв, що вони самі залишать Теночтітлан. Але щойно він вимовив ці боязкі слова, як шалена лють охопила його підданих, котрі стільки років вшановували свого повелителя, немов бога. Натовп заревів:

— Тюхтій! Зрадник!

Потім знизу злетіла стріла і встромилася в імператора. Слідом за стрілою посипався град каміння. Я побачив, як Монтесума похитнувся і впав на пласку покрівлю башти.

І тут хтось сполошено вигукнув:

— Монтесума мертвий! Ми вбили нашого імператора!

З переляканими криками натовп кинувся врозтіч, і через мить на залюдненому майдані не лишилося жодної живої душі.

Отомі весь час була поруч і бачила, як упав її царствений батько. Намагаючись хоч якось утішити нещасну дівчину, я повів її в палацові покої. Тут ми зіткнулися з принцом Куаутемоком. У повному обладунку, з луком в руках він мав загрозливий вигляд.

— Чи правда, що Монтесума помер? — запитав я.

— Не знаю і знати не хочу, — гнівно відповів принц. Потім, звертаючись до Отомі, додав: — Ти можеш проклясти мене, сестро, бо цього боязкого вождя, що перетворився на зрадника і бабу, цього лицеміра, що брехав своєму народу і своїй країні, уразила моя стріла.

Отомі витерла сльози.

— Ні, — промовила вона, — я не стану тебе проклинати, Куаутемоку. Боги покарали мого батька безумом раніше, ніж ти уразив його своєю стрілою, і якщо він загинув, то це краще для нього і для його народу. Але я знаю, Куаутемоку, що твій вчинок не залишиться безкарним. За це святотатство ти сам загинеш ганебною смертю.

— Можливо, — відповів Куаутемок, — зате я не помру зрадником. І з цими словами він вийшов.

Треба сказати, що цей день, як я вважав, був останнім днем мого життя, бо назавтра закінчувався термін втілення Томаса Вінґфілда в бога Тескатліпоку. Наступного дня ополудні мене мали принести в жертву. Як я вже казав, усі релігійні церемонії і святкування дотримувалися так само суворо і, мабуть, ще суворіше, ніж раніше. Отож цієї ночі був влаштований на мою честь прощальний бенкет. Я сидів увінчаний квітами в оточенні своїх дружин і приймав поклоніння найзнатніших людей міста, що ще залишилися живими. Серед них був і Куїтлауак, якому після смерті Монтесуми належало стати імператором.