Це була сумна трапеза. Як я не прагнув притлумити всі відчуття і думки хмелем, страх не полишав мене, та й у гостей не було особливих причин для веселощів. Сотні їхніх родичів і тисячі одноплемінників загинули; іспанці осіли в своїй фортеці; і всі відчували себе приреченими. Чи треба дивуватися, що вони не раділи?

Бенкет, що тягся нескінченно, нарешті закінчився, і я пішов до своїх покоїв. Отомі залишилася, а троє моїх дружин пішли за мною, називаючи мене найщасливішим і благословенним, бо завтра я піднесуся в свій божественний дім, тобто — на небеса! Але я не поблагословив їх за це і гнівно вигнав усіх трьох, сказавши на прощання, що коли я справді вознесуся, то моєю єдиною утіхою буде думка про те, що самі вони залишаться далеко внизу.

Після цього я впав на своє ложе і заридав зі страху і туги. Ось до чого призвела мене клятва покарати де Гарсіа! Завтра моє серце вирвуть з грудей і принесуть в дар дияволу. Воістину мав рацію мудрий Фонсека, коли радив скористатися щасливою нагодою і забути про помсту. Якби я прислухався до його слів, я вже був би одружений і насолоджувався любов’ю в рідній домівці в мирній Англії. А натомість моя занапащена душа віддана у владу прислужників сатани.

Мало не збожеволівши від цих думок і нестерпного жаху, я молив Творця, щоб він позбавив мене жорстокої смерті.

Так я непомітно занурився в якесь марення. Мені привиділася якась біла постать. О небо! Кохана Лілі спустилася до підніжжя пагорба, наблизилася до маленької садової хвіртки і зупинилася. Я вийшов до неї. З переляканим криком вона відсахнулася, вдивляючись в моє обличчя.

— Невже це ти, Томасе? Ти так змінився… Скажи, це ти, живий, воскреслий з мертвих, чи це твоя примара?

І повільно, боязко простягла до мене руки, щоб обійняти.

І тут я прокинувся. Переді мною стояла прекрасна жінка в білому, і місяць освітлював її саме так, як уві сні, і руки її з любов’ю простягалися до мене.

— Це я, кохана, а не привид! — вигукнув я, зіскакуючи зі свого ложа і пригортаючи її до своїх грудей.

Але перш ніж я встиг поцілувати її, я збагнув, що та, кого я тримав у обіймах, була не моя наречена Лілі, а Отомі, принцеса племен отомі, наречена моєю дружиною. Я зрозумів, що це був тільки сон, найжорстокіший і найтрагічніший сон, посланий мені, щоб уся гірка реальність ще яскравіше постала переді мною.

Відсахнувшись, я застогнав і впав на своє ложе. Обличчя Отомі спаленіло від сорому, бо мій вчинок образив її до глибини душі.

— Скажи, ти хотів обійняти мене, бо сплутав уві сні з іншою жінкою? Мабуть, вона для тебе бажаніша й миліша…