Потім засвистіли стріли, і я повернувся в палац, щоб розповісти Отомі все, що мені вдалося дізнатися про її двох сестер-заручниць і про її батька. За словами іспанців, Монтесума був при смерті.

Я також повідав Отомі про підступи свого ворога. Вона поцілувала мене і, усміхаючись, сказала, що, хоча відтепер моє життя і пов’язане з нею, це все-таки краще, ніж якби я потрапив до рук іспанців.

Два дні по тому містом поширилися чутки про смерть Монтесуми, а незабаром після цього іспанці передали ацтекам для поховання його труп, одягнений в прекрасний царствений одяг. Монтесуму перенесли в приймальний зал палацу, а звідти вночі переправили в Чапультепек і поховали без жодних церемоній, побоюючись, щоб розлючений натовп не розтерзав на клаптики навіть його останки.

Стоячи поряд із Отомі, я востаннє бачив обличчя цього найнещаснішого з монархів, чиє владарювання почалося так блискуче і скінчилося так плачевно. Отомі, стримуючи сльози, поцілувала покійного і вигукнула:

— Добре, що ти помер, батьку, бо всі, хто тебе любив, не хотіли тебе бачити в рабстві і приниженні! Хай пошлють мені боги силу помститися за тебе! А якщо вони не боги — я знайду цю силу в собі!

Цій своїй клятві вона була вірна до кінця.

Увечері в палаці зібралася рада старійшин. Я виступив і сказав, що теулі напевне спробують прорватися з міста і зроблять це вочевидь під покровом темряви, бо інакше вони не намагалися б засипати рови на греблях. Куїтлауак, що став після смерті Монтесуми імператором, відповів мені, що теулі, звичайно, замислюють утечу, але ніколи не наважаться виступити вночі, бо тоді вони заплутаються в лабіринті вулиць і гребель.

Я заперечив йому:

— Ацтеки не звикли до нічних битв і переходів, але для білих людей це звична справа. Іспанці знають, що вночі ацтеки не воюють, і саме тому швидше за все постараються вислизнути під завісою темряви, сподіваючись, що їхні вороги в цей час спатимуть. Я раджу поставити вартових при кожній греблі.

Куїтлауак згодився. Охорону греблі, що вела на Тлакопан, він доручив Куаутемоку і мені.

Уночі ми з Куаутемоком і кількома воїнами почали обхід постів, установлених біля греблі. Було близько півночі. У непроглядній пітьмі сіявся дрібний дощ, темно було, хоч у око стрель, немов у нас в Норфолку восени, коли землю ночами закутує туманна імла. Насилу ми відшукали і змінили вартових, які сказали, що все начебто гаразд. Лише зворотною дорогою я раптом почув якийсь шум.

— Ти чуєш? — спитав я.

— Це теулі, — пошепки відповів Куаутемок. — Вони йдуть сюди!

Ми кинулися бігти до греблі, і тут навіть крізь темряву і дощ побачили тьмяний блиск панцирів.