Як описати всі жахи, яких щодня зазнавало приречене місто? Скінчилося продовольство, і тепер не тільки чоловікам, але навіть слабким жінкам і дітям доводилося, щоб протягти іще хоч трохи, пити солонувату озерну воду і їсти те, від чого відмовилася б і свиня. Найбажанішою їжею для них стала трава, деревна кора, равлики і комахи, та ще м’ясо полонених, принесених у жертву.

Люди гинули сотнями і тисячами. Трупів було стільки, що їх не встигали ховати. Вони валялися усюди, де їх наздогнала смерть, гниючи і поширюючи страшну хворобу, чорну смертоносну лихоманку, від якої гинули нові тисячі ацтеків, стаючи у свою чергу джерелом зарази. На кожного убитого іспанцями або союзниками припадало два захисники міста, померлі з голоду або мору. Спробуйте тепер уявити, скільки всього загинуло ацтеків, якщо іспанці знищили не менше сімдесяти тисяч тільки вогнем і мечем! Кажуть, що за одну лише ніч вони перебили сорок тисяч людей. Це було в ніч напередодні падіння Теночтітлана.

Якось увечері я повернувся до житла, де тепер тулилася Отомі зі своєю царственою сестрою Течуїшпо, дружиною Куаутемока, — всі палаци були вже спалені. Я вмирав з голоду, бо не їв майже дві доби. Отомі дала мені три маленькі коржики з маїсу з товченою корою — це було все, що вона могла знайти. Вона поцілувала мене і попросила їх з’їсти, але, дізнавшись, що вона сама нічого не їла того дня, я примусив її розділити зі мною мізерну трапезу. Отомі насилу ковтала гіркі шматочки коржика і прагнула приховати сльози, що котилися по її обличчю.

— Що сталося, люба? — запитав я. Отомі нестримно розридалася.

— Коханий, — промовила вона, — ось уже два дні, як у моїх грудях немає жодної краплі молока. Голод висушив мене… і наш синок помер! Дивися, він помер!

І, відкинувши убік покривало, вона показала мені крихітне тільце.

— Не плач, — сказав я, — він своє відстраждав. Невже ти хотіла, щоб він виріс і дожив до таких днів, як зараз?

— Але ж це був наш син, наш первісток! — ридала Отомі. — О, за віщо нам такі муки?

— Ми повинні терпіти, бо народжені для страждань. Будь щаслива тим, що ми ще не збожеволіли, і не вимагай більшого. Не питай мене ні про що — я не можу тобі відповісти. На таке не знайти відповіді ні у мого Бога, ні у твого.

І, поглянувши на мертве немовля, я сам розридався.

Упродовж усіх цих страшних місяців мені щогодини доводилося бачити тисячі найжахливіших речей, але вид маленького жалюгідного тільця уразив мене якнайбільше. Це була моя дитина, мій син, мій первісток! Його мати плакала поряд зі мною, і мені здавалося, що закляклі тоненькі пальчики немовляти розривають моє серце. Один Бог відає, звідки беруться у людей сили пережити подібну муку і за що вона нам послана.