— Хай твої товариші теж підкріпляться, — вам це необхідно. А потім поговоримо.

Ми жадібно накинулися на їжу. Я подумав, що померти з повним шлунком все-таки краще. Поки ми розправлялися з їжею, іспанці стояли навпроти і дивилися на нас майже з жалістю.

Потім до Кортеса підвели Течуїшпо, а з нею Отомі і ще шістьох знатних жінок. Кортес ввічливо привітав їх і наказав теж нагодувати.

Але один з іспанців, придивившись до мене, щось шепнув Кортесу. Той відразу спохмурнів.

— Скажи, — звернувся він до мене іспанською, — ти і є той самий зрадник, що допомагав ацтекам воювати проти нас?

— Я не зрадник, генерале, — сміливо відповів я; вино і їжа поповнили мої сили. — Я англієць, і бився разом з ацтеками, бо у мене є чимало причин ненавидіти вас, іспанців.

— Зараз у тебе їх буде ще більше, зраднику! — несамовито прохрипів Кортес. — Гей, підняти його на щоглу он тієї бригантини!

Я приготувався до смерті, аж раптом Марина щось сказала на вухо Кортесу. Я розчув тільки два слова: “заховане золото”. Якусь мить Кортес вагався, потім наказав:

— Стривайте! Повісити його ми завжди встигнемо. Стережіть цю людину як слід! Завтра я з ним сам розберуся.

Розділ XXVIII ТОМАС ПРИРЕЧЕНИЙ

Розділ XXVIII

ТОМАС ПРИРЕЧЕНИЙ

За наказом Кортеса двоє іспанців наблизилися до мене, схопили за руки і повели до сходів, що спускалися з покрівлі.

Отомі все чула. Іспанської мови вона не знала, але їй достатньо був поглянути на обличчя Кортеса, щоб зрозуміти, що він наказав відвести мене в темницю або на страту. Коли я порівнявся з нею, вона зробила крок уперед. Страх за мене світився в її очах. Я побачив, що Отомі готова кинутися мені на шию, і, боячись, що цим вона викаже себе і зазнає тієї ж долі, зупинив її застережним поглядом. Потім, зробивши вигляд, що спіткнувся від страху і виснаження, я впав просто до її ніг.

Солдати, які вели мене, грубо розреготалися, і один із них копнув мене своїм чоботом. Але тут Отомі нахилилася і простягла руку, щоб допомогти мені підвестися. Поки я вставав, ми встигли обмінятися кількома нечутними словами.

— Прощавай, кохана! — шепнув я. — Що б не сталося, мовчи!

— Прощавай, — озвалася Отомі. — Якщо тобі доведеться померти, чекай мене біля брами смерті — я знайду тебе.

— Ні, ти повинна жити. Час залікує рани.

— Любий, моє життя — це ти! Без тебе життя не має сенсу.

Мабуть, ніхто не помітив нашої тихої розмови, бо всі дивилися на Кортеса і слухали, як він дає прочухана солдатові, що ударив мене.