— Що я тобі наказав? — сичав Кортес. — Я наказав стерегти полоненого, а не штовхати його чоботом! Ти що мене перед дикунами ганьбиш? Якщо таке повториться, ти мені за це дорого заплатиш! Повчися ввічливості хоча б у цієї жінки. Дивися, вона сама вмирає з голоду, а все-таки кинула їсти, щоб допомогти йому підвестися. А ти?.. Ведіть його до табору, та дивіться, щоб із ним нічого не трапилося! Він мені ще знадобиться.

Невдоволено буркочучи, солдати повели мене вниз, і останнє, що я побачив, було обличчя моєї дружини Отомі, сповнене затамованого болю.

Коли я вже почав спускатися, Куаутемок зловив мою руку і потиснув.

— Прощавай, брате, — промовив він, скорботно усміхаючись. — Дякую тобі за допомогу і за твою мужність.

— Прощавай, Куаутемоку, — відповів я. — Ти програв, але ця поразка зробить твоє ім’я безсмертним.

Я розлучився з Куаутемоком, навіть не підозрюючи, за яких обставин нам незабаром доведеться зустрітися.

Солдати посадили мене в човен, тласкаланці узялися за весла і переправили нас через озеро в іспанський табір. Боячись гніву Кортеса, моя варта більше не давала волі рукам, та зате знущалася і насміхалася наді мною як хотіла.

Іноді мені вдавалося почути через своє вікно табірні новини. Так я дізнався, що Кортес повернувся в табір, а разом з ним — Куаутемок і ще декілька знатних індіанців. Я сам бачив і чув, як солдати, яким набридло грати на гроші, почали розігрувати жінок у карти, записавши їхні прикмети на окремих аркушах паперу. Одна з жінок, судячи з цих прикмет, була вельми схожа на мою дружину Отомі. Її виграв якийсь мерзотник і тут же продав іншому солдату за сто песо. Ці люди не сумнівалися, що тепер їм дістанеться все — і золото, і жінки.

Так я сидів у своїй в’язниці упродовж тривалого часу, і ніхто мене не турбував, за винятком індіанки, що прибирала кімнату і приносила їжу. Отож я тільки те й робив, що їв за трьох та спав, бо ніякі нещастя не могли втамувати мого апетиту або сну. Мені самому не вірилося, але до кінця тижня я не лише оклигав, але знову став сильний, як раніше.

У проміжках між сном і їжею я не відходив від вікна, сподіваючись хоча б здалеку побачити Отомі або Куаутемока. Але все було марно. Зате замість своїх друзів я побачив, нарешті, свого ворога. Якось увечері перед моєю в’язницею зупинився де Гарсіа. Мене він не міг роздивитися, але мені добре було видно на його обличчі диявольську, вовчу посмішку, від якої морозом сипонуло по шкірі. Де Гарсіа простояв так хвилин з десять, чатуючи на моє вікно, немов голодний кіт на клітку із птахом. Я зрозумів, що темниця відкриється скоро.