Я узяв заступ і почав рити біля будинку яму, поки не дійшов до води; в Теночтітлані вона стоїть неглибоко від поверхні. Прошепотівши молитву над тілом нашої дитини, я опустив його просто у воду і прикидав землею. Принаймні він не дістанеться шулікам.
Повернувшись у будинок, ми плакали одне в одного в обіймах, поки не заснули, але навіть крізь сон Отомі шепотіла:
— О чоловіче любий, добре б отак заснути і не прокидатися, заснути назавжди разом з нашим малятком…
— Почекай трохи, — відповів я, — смерть уже недалеко.
Настав ранок, і знов почалася смертельна сутичка, ще більш жорстока, аніж раніше.
Кортес вимагав здатися. Зібралася купка запеклих людей, змучених голодом і ранами, щоб обдумати становище.
— Що скажеш ти, Куаутемоку? — запитав нарешті котрийсь.
— Хіба я Монтесума, що ти мене питаєш? — гнівно відповів імператор. — Я присягнувся захищати місто до останку, і я буду його захищати! Краще всім померти, ніж потрапити живцем до рук теулів!
— Ми згодні, — мовили радники, і битва поновилася.
Але настав день, коли іспанці знову пішли в наступ і захопили ще один квартал міста. Тепер люди тіснилися в останніх кварталах, як вівці в загороді. Ми намагалися їх захистити, але руки наші ослабли з голоду. Іспанці розстрілювали ацтеків упритул, і ті падали, як трава під косою. Потім на нас випустили тласкаланців, немов розлючених псів на беззахисного оленя. Саме тоді, як розповідають, і було убито сорок тисяч людей, бо тласкаланці не щадили нікого.
Наступний день був останнім днем облоги Теночтітлана[88]. Від Кортеса прибуло нове посольство: він хотів зустрітися з Куаутемоком. Але відповідь була колишньою: ніщо не могло зламати це благородне серце.,
— Передайте йому, — сказав Куаутемок, — я помру там, де стою, але не стану з ним розмовляти. Ми беззахисні. Хай Кортес робить з нами, що хоче.
Усе місто вже було зруйноване, і ті, хто ще залишався живий, зібралися на греблі або під прикриттям стін, що хиталися, всі разом — чоловіки, діти і жінки. Тут нас атакували знову.
Востаннє загуркотів великий барабан на теокалі, востаннє дикі крики ацтекських воїнів понеслися до небес. Ми захищалися як могли. Я уразив чотирьох ворогів своїми стрілами; мені подавала їх Отомі, що не відходила від мене ні на крок. Але інші були переважно слабкі, як малі діти. Що могли ми вдіяти? Іспанці шастали серед безпорадних людей, немов звіробої серед тюленів, добиваючи ацтеків сотнями. Нас загнали у воду і почали топити, поки не загатили всі канали мертвими тілами. Як ми уціліли, я дотепер не знаю.
Нарешті невелика група, в якій разом з нами був Куаутемок і його дружина Течуїшпо, опинилася на березі озера, де стояли човни. Ми сіли в них, ще не знаючи, куди плисти. Все місто було захоплене, і ми сподівалися врятуватися лише втечею. Проте іспанці помітили човни з бригантин і кинулися навздогін. Вітер був для них попутний — у цій битві навіть вітер допомагав нашим ворогам! Як ми не налягали на весла, незабаром одна з бригантин порівнялася з нами і відкрила вогонь. Тоді Куаутемок підвівся в човні на повний зріст.