Я аж затремтів: у вартівні був де Гарсіа! Що, коли він уже прокинувся? На довершення я упізнав, нарешті, голос тласкаланця, — це був один із моїх мучителів. Хоч би він не побачив мого обличчя! Кат напевно упізнає свою жертву.

Заціпенівши від жаху, я не міг вимовити жодного слова, і якби не Отомі, тут би всьому й кінець.

— Вставай, ледащо, вставай! — тягла мене Отомі з робленим сміхом. — Якщо хочеш спати, почекай, поки ми знайдемо якесь затишне кубельце під кущем!

Тласкаланець реготнув і поспішив їй на допомогу. Наступної миті я, підстрибуючи, рушив далі, але, озирнувшись, побачив, що вартовий роззявив рота, немов не вірячи своїм очам.

— Він упізнав мене, — шепнув я Отомі. — Зараз він схаменеться і побіжить за нами.

— Швидше, швидше, — благала вона. — Он за тим поворотом хащі агав. Там ми сховаємося.

— Не можу! Сил немає, — прохрипів я і осів на землю.

Отомі ледве встигла мене підхопити. І раптом, напруживши всі сили, вона підняла мене на руки і понесла, немов мати дитину, притискаючи до своїх грудей. Любов і відчай допомогли їй пронести мене так кроків п’ятдесят до кущів агав, але тут ми обоє впали додолу.

Через мить з’явився тласкаланець із гострим дрючком.

— Все, кінець, — прохрипів я. — Він іде сюди.

Замість відповіді Отомі вихопила мій меч з піхов і сунула його в траву.

— А зараз заплющ очі, — шепнула вона. — Удай, що спиш. Це наша остання надія.

Я прикинувся сплячим. Мені було чутно, як під чобітьми тласкаланця тріщали кущі. Ще мить — і він уже стояв наді мною.

— Чого тобі треба? — запитала Отомі. — Ти що, не бачиш — він спить?

— Я маю роздивитися його обличчя, жінко, — відповів тласкаланець. — О, боги, я так і думав! Це той самий теуль, з яким ми вчора панькалися. Він утік!

— Ти збожеволів! — розсміялася Отомі. — Якщо він і втік, то тільки від п’яної бійки і випивки.

— Ти брешеш, жінко, або просто нічого не чула. Ця людина знає таємницю скарбів Монтесуми. За нього дадуть царську винагороду!

І тласкаланець змахнув палицею.

— Стривай, навіщо ж тоді його вбивати? Я, звичайно, нічого не знаю. Бери його, якщо хочеш. Мені цей п’яний дурень давно набрид.

— Справді! Вбивати його безглуздо. Краще я приведу його живим до пана Сарседи, за це він мене і похвалить і винагородить. Гей, допоможи мені!