Сонце вже підбилося височенько, і Отомі не гаяла часу даремно. Вона добилася, щоб нам дали пристойну їжу та одяг. Потім вона покликала кількох вірних їй людей і розіслала їх по місту, щоб вони сповістили всіх про те, що опівдні принцеса Отомі говоритиме з народом зі сходів палацу. Вона чудово знала, що душу натовпу зворушити набагато легше, аніж задубілі серця старійшин.

— Ти гадаєш, народ збереться? — запитав я.

— Не бійся, — відповіла Отомі. — їх приведе бажання побачити тих, хто пережив облогу, і дізнатися правду з перших вуст. Звичайно, прийдуть і ті, хто жадає помсти.

Отомі мала рацію. Ополудні майдан Міста Сосен аж вирував.

Отомі прикрасила своє хвилясте волосся квітами, накинула поверх білого одягу із золотим поясом сяйливий плащ із пер, а шию прикрасила чудовим смарагдовим намистом, саме тим, що дав мені у скарбниці Куаутемок; моя дружина ухитрилася пронести його крізь усі небезпеки. З прикрас і символів влади, що зберігалися в палаці, Отомі вибрала маленький жезл із чорного дерева із золотим орнаментом. Незважаючи на утому і пережиті страждання, зараз вона мала такий величний вигляд, як ніколи.

Потім Отомі допомогла мені лягти на мої грубі ноші і наказала воїнам нести їх поруч із нею. Так ми вийшли з дверей палацу і зайняли своє місце на верхньому майданчику широких сходів.

Багатотисячний натовп зустрів нас гучними вигуками, схожими на рев диких звірів, що почули здобич. Цей рев, здатний вселити жах у будь-якого сміливця, ставав дедалі голосніший.

— Смерть їм! — волало збіговисько. — Видати цих боягузів теулям!

Отомі вийшла наперед до краю майданчика і мовчки підняла вгору свій чорний скіпетр. Сонце осявало її прекрасне обличчя і величну постать. Люди внизу скаженіли. Напруження наростало, і ось натовп кинувся до Отомі, щоб розтерзати її на шматки, але при останній сходинці завмер і відринув, як хвиля від кручі. Потім знизу злетів чийсь спис і просвистів над самим її плечем.

Побачивши, що нам загрожує, і не бажаючи гинути разом з нами, воїни поставили мої ноші долі і сховалися в палаці. Але Отомі презирливо і непохитно стояла перед натовпом, як справжня королева серед сварливих жінок, і мало-помалу її велич і мужність примусили усіх замовкнути. Коли, нарешті, запанувала тиша, Отомі заговорила дзвінким голосом, що його усі почули. Гіркими були її слова:

— Де я? Невже це мій народ отомі? Може, ми збилися з дороги і потрапили до диких тласкаланців? Слухай, народе отомі! Я одна, і голос у мене один — я не можу говорити з натовпом. Виберіть того, хто буде вашими вустами, і хай він викаже все, що у вас на душі.