— Бог? Немає ніякого бога! Був час, коли я засумнівалася у богах свого народу і звернулася до твого божества. Але зараз я проклинаю його! Якби був милосердний бог, про якого ти говорив мені, хіба б він допустив подібне? Ти єдиний мій бог, і лише тобі я поклоняюся. Тому покладатимемося лише на себе. Он лежать мотузки. На вікні є ґрати. Мить — і ми полетимо у домівку Сонця, далеко від жорстокості теулів або просто заснемо навіки. Але поки що у нас є трохи часу. Давай поговоримо, любий! Навряд чи вони прийдуть до світанку.

І ми поринули у любу розмову, наскільки мені дозволяв біль. Ми згадували про нашу першу зустріч, про день, коли ми лежали поряд на жертовному вівтарі, про наше справжнє весілля, про облогу Теночтітлана і про смерть нашого первістка. Так ми проговорили далеко за північ і замовкли лише перед досвітком. Гнітюча тиша запанувала в темниці. Нарешті Отомі заговорила урочисто і глухо:

— Чоловіче мій, ти змучений болем, а я утомою. Час настав. Дякую тобі, коханий, за твою любов, але ще більше — за вірність моїй сім’ї і моєму народу. Ти готовий?

— Так люба, — відповів я.

Отомі встала і зайнялася приготуванням.

— Допоможи мені, Отомі, — попрохав я. — Я сам не зможу ходити.

Вона підняла мене своїми сильними, ніжними руками, і поставила на табурет під заґратованим вікном. Потім накинула мені на шию петлю, встала зі мною поряд і затягла другу петлю у себе на горлі. Ми обмінялися останнім поцілунком. Але раптом Отомі запитала мене:

— Про що ти думаєш цієї миті, чоловіче мій? Про мене і нашу померлу дитину чи про ту дівчину за морем? Ні, помовч! Я була щаслива в своїй любові — цього достатньо. Зараз любов моя увірветься разом із життям. Я ні про що не шкодую, мені лише нестерпно жаль тебе. Накажи, я відштовхну табурет. Отже — так!

— Так, Отомі. Нам нічого сподіватися. Я не можу зрадити Куаутемока, і я не винесу твоєї ганьби і мук.

— Тоді поцілуй мене востаннє!

Я знову поцілував її, і Отомі штовхнула табурет, намагаючись його перекинути. Тої ж миті двері відчинилися. Перед нами постала закутана в плащ жінка зі смолоскипом в руці і якимось клунком у другій. Побачивши цю жахливу сцену, вона зойкнула:

— Що ви робите? Ти збожеволів, теулю! — Я відразу впізнав голос Марини.

— Хто ця жінка, чоловіче? — запитала Отомі. — Звідки вона тебе знає і чому вона не дає нам померти спокійно?

— Я Марина, — відповіла гостя. — Я прийшла вас врятувати, якщо тільки зможу.

Розділ XXX ВТЕЧА

Розділ XXX

ВТЕЧА

Отомі скинула петлю з шиї і, спустившись на підлогу, встала перед Мариною.