Добре хоч жінкам дозволяли вільно ходити табором, і Отомі, як і більшість індіанок, чудово орієнтувалася в темряві.

— Підемо до південних воріт, — прошепотіла вона, — може, їх не охороняють. Принаймні, цю дорогу я знаю.

Ми рушили вперед. Я сяк-так стрибав на одній нозі, спираючись на плече Отомі. Насилу ми здолали ярдів триста, але тут удача відвернулася від нас. За рогом якогось будинку, ми упритул зіткнулися з трьома солдатами, що поверталися після нічної пиятики.

— Гей, хто тут? — заволав котрийсь. — Як тебе звуть, друже?

— На добраніч, друзяко! — відповів я іспанською хрипким голосом п’яниці.

— Ти хочеш сказати — доброго ранку? — реготнув солдат, бо вже світало. — Я щось тебе не знаю, хоча пика твоя мені знайома. Чи не зустрічалися ми в бою?

— Нащо тобі моє ім’я! — пихато відповів я, погойдуючись туди-сюди. — Не дай Боже, прочує мій капітан, — тоді усім нам перепаде на горіхи. Він у нас суворий. Дай руку, дівко, пора в ліжечко! Бачиш, сонце вже встає!

Солдати розреготалися. Один із них учепився за рукав Отомі:

— Кинь цього п’яного дурня, красуне, пішли з нами!

Але Отомі блиснула таким лютим поглядом, що іспанець аж сахнувся, а ми поплентали далі.

Коли ми сховалися за рогом, сили мене полишили, і я впав на землю, як сніп, від нестерпного болю. Отомі спробувала мене підвести.

— Вставай, коханий! — благала вона. — Треба йти, бо ми загинемо. З болісним стогоном я підвівся на ноги. Ціною яких страждань

дісталися ми південних воріт — неможливо передати. Але, нарешті, ось і ворота, і біля них жодного солдата. Тільки троє тласкаланців дрімали біля маленького багаття, завернувшись з головою в свої плащі-ковдри.

— Відкривайте ворота, собаки! — пихато зажадав я. Побачивши перед собою іспанського солдата, один з тласкаланців підхопився на ноги, потім запитав:

— Чого? Хто наказав?

Я не бачив його закутаного обличчя, але голос здався мені знайомим, і страх охопив мене. Проте треба було грати далі.

— Чого? А того, що я хочу проспатися на травичці, доки не протверезію. Хто наказав? Я наказав, черговий офіцер! Хутко, бо я накажу тебе шмагати доти, поки ти не відучишся ставити безглузді питання. Чуєш?

Тласкаланець завагався.

— Може, розбудити теулів? — смикнув він рукав товариша.

— Не треба, — відповів той. — Пан Сарседа втомився і наказав його даремно не турбувати.