— Атож, і на очах мого чоловіка! Хіба дочка Монтесуми краща за імператора Анауаку? Якщо їх не зупиняє те, що я жінка, хіба їх утримає мій високий сан?

— Кортес нічого про це не знає, присягаюся! — вигукнула Марина. — А решту його примусили зробити солдати! Вони бунтують і кричать, що він украв скарби, яких Кортес сам ніколи не бачив. Але в цьому злочині він не винен! Він не знає…

— Тоді нехай запитає у Сарседи, свого підручного.

— Обіцяю, я зроблю усе, що можу, щоб помститися за це Сарседі. Але часу обмаль, принцесо. Я прийшла сюди з відома Кортеса, щоб спробувати вивідати у твого чоловіка таємницю скарбів Монтесуми. Але заради нашої з ним дружби я готова обманути Кортеса і допомогти вам обом утекти. Ти відкидаєш мою допомогу?

Отомі промовчала. Тоді заговорив я:

— Ні, Марино, мені зовсім не хочеться померти в петлі, як якомусь злодію. Але як звідси вирватись?

— Надії, чесно кажучи, мало, та якщо ви виберетеся з в’язниці переодягнутими, може, вам вдасться сховатися. До світанку у таборі навряд чи хто прокинеться, всі перепилися. Поглянь, теулю, я принесла тобі одяг іспанського солдата. У темряві ніхто не додивиться. Для принцеси, твоєї дружини, я дістала іншу одіж. Мені соромно її пропонувати, але це єдине, у чому жінка може вільно ходити по табору вночі. Окрім того, я принесла тобі меча, який у тебе відібрали.

Марина розв’язала свій вузол і вийняла з нього одяг і меч. Затим подала жіноче плаття Отомі. Я побачив жовто-червону сукню, яку носять тільки певні жінки, що супроводжують війська. Отомі аж відскочила.

— Жінко, ти принесла мені своє власне плаття, — промовила вона спокійно, але з таким презирством, з такою гордістю, що навіть я, звиклий до людей її племені, був уражений. — Ти помилилася. Принаймні, я його не вдягну.

— О, це вже занадто! — пробурмотіла Марина, втрачаючи терпець і марно намагаючись приховати злі сльози. — Прощавайте, я йду.

Я поспішив утрутитися:

— Пробач, Марино! Це горе примусило Отомі так говорити! Бажання втекти росло в мені з кожною хвилиною. Обернувшись до Отомі, я сказав:

— Прошу тебе, будь зичливою, дружино, хоча б заради мене. Марина — наша остання надія.

— Краще б вона дала нам померти спокійно! Добре, заради тебе я вберуся в лахи повії. Але як ми виберемося звідси? Хто відчинить нам двері, хто прибере варту? І навіть якщо нас не помітять, чи зможеш ти йти?

— Двері не відчиняться, принцесо, — відповіла Марина, — той, хто мене впустив, чекає зовні, щоб замкнути їх, коли я вийду. Але варти нічого боятися, вірте мені. Дивися, теулю, ґрати на вікні дерев’яні, твій меч швидко з ними впорається. А якщо вас помітять, прикинься п’яним солдатом, якого жінка веде до закутку. Що буде опісля — я сама не знаю. Знаю тільки, що заради вас обох я ризикую життям. Якщо дізнаються, що я вам допомогла втекти, мені буде нелегко вгамувати гнів Кортеса. Війна скінчилася, слава Богу, але — на жаль! — тепер я йому вже не так потрібна, як раніше.